Читати книгу - "Твори. Том 1"

Нарешті він згодився:

— Гаразд, ходімо; але не надовго — подивимось хвилин п'ять і назад. Я хочу лягти об одинадцятій.

— Авжеж, зразу й повернемось. Туди йти щонайбільше двадцять хвилин.

І всі троє рушили в дорогу — Христіана під руку з батьком, а Поль поруч неї.

Він розповідав про свої подоронсі по Швейцарії, Італії. Сіцілії. Описував найяскравіші враження, розказував, яке захоплення відчув на вершині Монте-Роза, коли сонце, зійшовши над громаддям крижаних гір, над закляклим світлом вічних снігів, залило велетенські верховини сліпучо-білим світлом, запалило їх, наче бліді маяки холодних морів у царстві мертвих. Потім згадав про хвилювання, яке пережив біля страхітливого кратера Етни, коли він, маленька комаха, опинився на висоті трьох тисяч метрів, серед хмар, між морем і небом, синім морем унизу, синім небом вгорі,— на краю жахливої пащі землі, безодні, подмух якої забиває дихання.

Поль мальовниче прикрашав свою оповідь, щоб схвилювати молоду жінку; і Христіана тремтіла, слухаючи його* і в її уяві поставали ті величні картини, які бачив він.

Раптом на повороті дороги показався Турноель. Старовинний замок з високою тонкою вежею, потрісканий, поруйнований часом і давніми війнами, стояв на стрімкій скелі — чарівне видиво на тлі нічного неба.

Всі троє спішились, вражені. Нарешті маркіз промовив:

— Справді, дуже гарно; наче збувся сон Ґюстава Доре. Посидьмо п'ять хвилин.

Але нестямно захоплена Христіана вигукнула:

— Ой тату, ходімо ближче! Це ж так красиво, так красиво! Ходімо, благаю тебе!

На цей раз маркіз відмовився:

— Ні, голубонько, я так находився, що з мене вже досить. Якщо хочеш подивитися зблизька, то йди з паном Бретіньї. А я вас тут почекаю.

Поль запитав:

— Ви хочете?

Вона вагалася, — боялась і лишитися з ним наодинці, і образити чесну людину своєю недовірою.

Маркіз повторив:

— Ідіть, ідіть! Я почекаю!

Христіана подумала, що батько чутиме їхні голоси, і рішуче сказала:

— Ходімо.

І вони пішли поруч.

Та вже за кілька хвилин, вона відчула якесь болісне хвилювання, страх, невиразний і незбагненний страх перед руїнами, перед ніччю, перед своїм супутником. У неї раптом ослабли ноги, як того вечора на Тазенатському озері, не корилися їй, підгиналися; здавалося, вони грузнуть у землі, прикипають до неї.

При дорозі, край лугу, ріс високий каштан. Христіана, задихаючись, наче вона бігла, сіла на землю, прихилившись до дерева, прошепотіла:

— Я далі не йду. Звідси чудово видно.

Поль сів біля неї. Вона чула, як сильно і часто б’ється його серце. Трошки помовчавши, він сказав:

— Вам не здається, що ми вже жили раніше?

Хвилюючись, вона не зрозуміла до пуття, що він питає

і тихо мовила:

— Не знаю. Я ніколи не думала про це.

Він сказав:

— А я думаю… іноді… Чи скоріше — відчуваю… людська істота складається з душі і тіла, вони начебто різні, але природа у них, безперечно, одна й та сама і вони можуть відродитися, якщо складові елементи з’єднаються вдруге. І це буде та сама — хоч, може, й не в усьому — людина, вона знову живе, бо в тіло, схоже на те, що жило колись, вселяється душа, подібна до тієї, що колись його оживляла. І ось зараз, у цей вечір, я певен, що це був мій замок, я жив у ньому, воював, обороняв його. Я впізнаю його, він належав мені, в цьому немає сумніву! І ще певен, що любив там жінку, схожу на вас, і звали її, як і вас, Христіаною! Я так певен цього, що немов бачу, як ви стоїте на вершині вежі і кличете мене. Подумайте, згадайте! За цим замком — ліс, що спускається в глибоку долину. Ми часто гуляли в ньому. Літніми вечорами ви були в легкій сукні, а я носив важкі обладунки, і коли ми ходили під склепінням зеленого гілля, вони весь час бряжчали.

Невже не пам’ятаєте? Подумайте ж, Христіано! Ваше ім’я мені таке близьке, ніби я знаю його з дитинства. Коли б ми ретельно оглянули каміння цієї фортеці, то знайшли б це ім’я видовбане моєю рукою! Запевняю вас, я впізнаю свою оселю, свій край, так само, як впізнав і вас, упізнав ще в ту мить, коли вперше побачив!

Він говорив палко і переконано, відчуваючи п’янке натхнення від близькості коханої жінки, від ночі, місяця і руїн.

Рантом став навколішки перед Христіаною і сказав тремтячим голосом:

— Я так довго шукав вас і нарешті знайшов! Дозвольте ж мені й тепер боготворити вас!

їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії.

Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів:

— Христіано… Христіано… Візьміть мене… Вбийте мене… Я люблю вас… Христіано…

Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст.

Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід.

Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів:

— Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько!

Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею.

Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся:

— Ходімо мерщій, — мовив, — я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров’я.

Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові.

Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго-довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула.

Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до