Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Тож коли на початку червня він завершив перший том «Літопису й чину англійської магії» й передав рукопис м-ру Маррі, нікого не здивувала його заява наступного ж дня про те, що всім їм — Генрі Пурфуа, Вільяму Гедлі-Брайту й Тому Леві — треба зробити перерву в магічному навчанні, оскільки сам Стрейндж має намір вирушити в закордонну подорож.

— Як на мене, прекрасний план! — одразу сказав сер Волтер, щойно почув про цей задум. — Змініть оточення. Змініть товариство. Я би вам те саме прописав. Їдьте же! Їдьте!

— Не думаєте, що я кваплюсь? — схвильовано перепитав Стрейндж. — Я ж лишаю Лондон на поталу Норреллу, так би мовити.

— Гадаєте, ми настільки забудькуваті? То смію вас запевнити, ми докладемо всіх зусиль, щоб не забути вас за ці кілька місяців. Крім того, скоро побачить світ ваша книжка, от вона й нагадуватиме, як нам погано без вас.

— І те правда. Книжка вже є. В Норрелла підуть місяці на те, щоб спростувати сорок шість розділів, а поки він закінчить, я встигну повернутися.

— Вже вирішили, куди відправитись?

— Мабуть, в Італію. Мене завжди напрочуд вабили країни південної Європи. В Іспанії були дивовижні місця й природа — вірніше, вони, мабуть, здавались би дивовижними, якби не трупи й пороховий дим.

— Ви хоч інколи мені писатимете? Трохи поділитеся своїми враженнями?

— О! Не ждіть від мене милосердя. Всякий мандрівець має право за найменшої нагоди виливати свої прикрощі у листах до друзів. Чекайте довгих описів усього на світі!

Як часто траплялося в ті дні, настрій Стрейнджа раптово погіршився. Враз кудись поділися його легкість та іронія. Він насупився й прикипів поглядом до відерця з вугіллям.

— Я тут подумав був… хотів би попросити, чи могли би ви… — нарешті спромігся він, дратуючись од власної нерішучості. — Чи не передали би ви від мене звістку для леді Поул? Був би вельми вдячний. Арабелла дружила з нею, і я певен, вона засмутилась би, якби я поїхав з Англії, нічого не повідомивши леді Поул.

— Звісно. Що мені їй сказати?

— Просто передайте щире побажання якнайскорішого одужання. Перекажіть словами, які вам здадуться найбільш доречними. Конкретні фрази значення не мають. Лиш уточніть, що це вістка від чоловіка Арабелли. Я хочу, аби її милість знала, що чоловік її подруги не забув про неї.

— Із найбільшою радістю, — відповів сер Волтер. — Дякую вам.

Стрейндж очікував, що сер Волтер запропонує йому самому зробити це, але той мовчав. Ніхто не відав, чи леді Поул іще мешкає на Гарлі-стрит. У місті подейкували, ніби сер Волтер заслав її кудись подалі в село.

Не один Стрейндж у ті дні збирався закордон. Раптом іноземні подорожі ввійшли в моду. Надто довго британці сиділи замкнені у себе на острові через війни з Буонапарте. Надто довго мусіли вдовольняти свої бажання знайомитись із новими краєвидами та цікавими людьми в шотландській Верховині, англійському Озерному краї чи дербіширських узгір’ях південних Пеннін. Тепер же, із завершенням війни, їм був відкритий Континент, що притягував цілковито інакшими горами й цілковито інакшими взмор’ями. Можна було на власні очі подивитись знамениті шедеври мистецтва, досі приступні тільки в книжках і на гравюрах. Дехто їхав закордон у надії на дешевше, ніж у Британії, життя. Дехто тікав од боргів і скандалів, а дехто, як Стрейндж, — у пошуках спокою, втраченого на Островах.

Джонатан Стрейндж — Джонові Сеґундусу

Брюссель,

12 червня 1816 року

Наскільки можна судити, від лорда Байрона я відстаю на місяць[312]. У кожнім містечку по нашій дорозі ми зустрічаємо корчмарів, форейторів, чиновників, бюргерів, служок і найрізноманітнішого ґатунку дам, котрі й досі, здається, ніяк не прийдуть до тями після коротких зустрічей із його милістю. Мої подорожні товариші не оминають нагоди повідомляти кожному стрічному, що я — ота жахлива істота, себто англійський маг, проте я однаково й нігтя не вартий англійського поета. Куди б я не подався, мене переслідує слава — повірте мені, цілком несподівана — спокійного сумирного англійця, що поводиться тихше води, й нікому не завдає клопотів…

Того року випало химерне літо. Точніше, літа так ніхто й не дочекався. Зима засиділася аж до серпня[313]. Сонце майже не визирало з-за хмар. Небо вкривали густі сірі хмари; понад міськими вулицями й жовклими ланами дули пронизливі вітри; всю Європу накрили бурі з градом, що їх подекуди пожвавлювали грози й блискавиці. Багато в чому це було значно гірше зими: довгі дні відмовляли людям у радощах темряви, яка могла би хоч на короткий час вкрити полудою весь цей злиденний краєвид.

Людності в Лондоні поменшало вдвічі. Парламент розпустили, і законодавці роз’їхалися по своїх сільських маєтностях, звідки дивитися на дощі було трохи ліпше. М-р Джон Маррі, видавець, сидів у своєму будинку на Албермарл-стрит. В інші часи апартаменти м-ра Маррі були найлюднішими в цілому Лондоні: там товклися поети, публіцисти, оглядачі — літературний цвіт королівства. От тільки тепер літературний цвіт королівства весь виїхав за місто. У шибки тарабанив дощ, а в комині стогнав вітер. М-р Маррі підкинув вугілля в огонь і сів за стіл читати сьогоднішню кореспонденцію. Він брав кожного листа й близько підносив до лівого ока (бо праве нічого не бачило).

І сталося так, що саме цього дня надійшло два послання з Женеви. Перший лист був од лорда Байрона, в якому той скаржився на Джонатана Стрейнджа, а другий — від Стрейнджа, де той скаржився на Байрона. Ці двоє познайомилися у м-ра Маррі й кілька разів тут бачилися, однак досі близько зазнайомитися їм не вдавалося. Кілька тижнів тому Стрейндж наніс візит Байрону в Женеві. Успішним його назвати не випадало.

Мага (який саме зараз перебував у тому настрої, щоб найбільше цінувати матримоніальні справи і все те, що він утратив зі смертю Арабелли) збентежило домашнє життя Байрона. «Його милість мешкає у прекрасній віллі на березі озера. Мешкає не сам. Товариство йому складає інший поет на прізвище Шеллі, а ще — місис Шеллі та інша дама — ще зовсім дівчинка, направду, — котра називається місис Клермонт і чиї відносини з обома чоловіками я так і не збагнув[314]. Якщо вам вони відомі, то не кажіть мені. Також був у них іще один молодий дивак, що повсякчас молов якусь нісенітницю, —