Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На той похорон зійшлося все село.

А потрапили повстанці до рук карателів через зраду. Видав їх свій же повстанець, колишній царський офіцер Демченко, сам цибулівський. Коли червоні пообіцяли амністію тим, хто добровільно вийде з лісу і здасться, то Демченко довго не думав.

Повстанці-лісовики мали схованку в підземеллі, виритому в Сацькому яру, — це між Цибулевим та моїм Веселим Кутом.

Підпільне житло було дуже добре замасковане, зовсім не помітне для ока: молоді деревця, старі корчі, старе опале листя. Демченко провів червоних до землянки, показав вхід. Туди гукнули:

— Выходите!

— Не вийдемо! — відповіли повстанці.

— Кинем бомбу и всех побьем!

Вийшли. А один непомітно зірвав з голови кашкета і кинув поперед себе. Твердий армійський кашкет покотився до урвища, ніби його понесло вітром. Полонений кинувся за ним.

— Стой! Стрелять буду!

— Та я тільки он картуз впіймаю. — Та скік у кручу, та в чагарник.

Тільки й бачили.

Чорноліські добродії потім покарали зрадника. Слідкували за кожним його кроком. Труп Демченка знайшли аж через місяць, коли дядьки поїхали в 20-й квартал по дрова. Впізнали його по кашкету та галіфе, бо голову геть об’їли лисиці. Так бойові товариші розстріляних відплатили за відступництво.

Усі повстанці-лісовики належали до загону отамана Кібця, про якого згадує у своєму історичному романі «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський.

Окрім вже названих мною вище, пам’ять зберегла ще імена Архипа Бондаренка, Миколи Бондаренка, Якова Запорожця, Пантелія Свириденка, Панька Дяченка, Юзельника. Слава героям![1009]

Народилася я через два місяці після того, як батько покинув Україну. Так що я знаю про батька із розповіді мами Валентини Колос, рідних і односельчан. Завжди його згадували як добру, порядну, уважну і чуйну людину. У 1925 році ми отримали його останній лист з фотографією. Батько дуже просив маму, щоб вона виховала патріотів України. Отак ми росли і виховувалися біля дідуся, бабусі (Євгенії Трохимівни Цибульської. — Ред.) і мами. Дідусь — Макар Минович Лютий — нам замінив батька. Усе тепло і розум віддавав нам, своїм онукам. До мами нашої ставився як до дочки.

Так ми жили в Товмачі (Шполянського району. — Ред.) тихо і мирно — до «розкуркулення». А потім почалися переслідування дідуся і мами. Найбільше діставалося мамі від державних властей. Її називали дружиною зрадника-бандита. Це було не життя, а мука — не тільки для наших рідних, а й для нас, дітей. Так хотілося батьківської ласки… А тут ще й батька називають бандитом. І за що, ми не знали. Вже як підросли, тоді зрозуміли. Люди стали радити мамі, щоб узяла розлучення. Порадившись з дідусем і бабусею, мама розлучилася з батьком заочно, а нас переписала на свою дівочу фамілію. Для нас з братом це був великий удар, тому що ми батька дуже любили і надіялися, що рано чи пізно ми з ним зустрінемося.

Отак, примирившись зі своїм горем, ми і жили. Дідусь і бабуся на певний час, поки трохи утихомирилося з цим розкуркуленням, поїхали до дочки — Наталії Макарівни Козленко — на Донбас. Потім вернулися і жили у доччиній хаті. До нас дідусь і бабуся ходили майже щоденно. Допомагали нам усім. Дідусь працював у колгоспі. Бабуся хазяйнувала вдома і у нас, бо мама працювала вдень у колгоспі, а ночами шила, тому що податки такі великі були. Ще і дідусь допомагав платити і нас учити. Так ми, примирившись зі своїм горем, і жили, не знаючи нічого про батька. Але ось у 1938 чи 1939 році, точно не пам'ятаю, прийшов лист з Польщі до дідуся. Батько просив дідуся, щоб він вислав йому метрику, і питав, як діти і жінка. Звичайно, ми зраділи, що батько живий. Метрику йому вислали, і мама написала листа від імені дідуся. А через декілька років — ця проклята війна. І от десь у кінці 1941 року прийшов з полону наш сільський хлопець Галушко Дмитро і говорить, що чоловік, який його виручив з полону, дуже похожий на мого брата Олександра. І цей чоловік сказав йому: «Пам'ятай, що тебе виручив з полону Іван Лютенко». І ще Дмитро казав, що у нього (Івана Лютого-Лютенка. — Ред.) повна хата полонених, і серед них водянський Барабаш, який дуже хворий. Барабаш йому сказав, що як подужає, то зразу приїде додому. «А цей Лютенко дав мені документи і харчі на дорогу, і я поїхав скоріше додому», — так розповідав Дмитро Галушко.

Дійсно, десь через неділь дві чи три приїхав Барабаш, який привіз лист від батька і фотографію батькової дружини і сина Юрка. Батько просив маму, аби вона йому простила, що він женився. Їй цього листа довго не давали, а згодом дідусь дав. Мама сказала, що інакше і не могло бути, тому що чоловік сам так довго не буде, та ще й в чужому краї. Але після цього довго плакала. Дідусь сказав: «Я тобі співчуваю, дочко, але в цьому нічим не можу допомогти».

Приїхали з полону ще калигірці, шполяни і, здається, з Матусова. І усі говорили, що виручив їх з полону Іван Лютенко. Фамілії я їх не знаю. Шполяни їздили до батька по соду, сіль, серпи. Це ж була війна. Не було у нас нічого, отож люди шукали собі кусок хліба і грошей для щоденного прожиття.

У