Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Він кивнув, а тоді зосередив увагу на нашому багряному сусідові, який якраз задеренчав ланцюгом.

— А з цим героєм що? — запитав він, торкнувшись до меча.

— У мене склалося враження, ніби він намагається захистити нас, — сказав я, ступивши крок уперед. — Прикрий мене. Я хочу дещо спробувати.

— Ти впевнений, що можеш рухатися достатньо швидко? — запитав він. — З твоїм боком...

— Не хвилюйся, — сказав я в рази завзятіше, ніж треба було, і пішов далі.

Він мав рацію щодо мого лівого боку, де досі гоїлася і тупо боліла у відповідь на рухи ножова рана. Але правиця продовжувала стискати Ґрейсвандір, і це був один із тих моментів, коли я щиро вірив у свої інстинкти. У минулому я вже довірявся своїм чуттям, і вони не зраджували мені. Просто іноді такий ризик видасться цілком виправданим.

Рендом рушив прямо і праворуч. Я повернувся боком і повільно випростав ліву руку так, неначе знайомився з чужим псом. Наш геральдичний друг підвівся і також повернувся.

Він знову повернувся мордою до нас, ретельно розглядаючи Ґанелона, що стояв ліворуч від мене. Потім звір поглянув на мою руку. Він опустив голову і знову вдарив дзьобом об землю, тихо, булькотливо крумкаючи, а тоді підвів голову і витягнув шию. Хитнув велетенським хвостом, торкнувся моїх пальців дзьобом, а тоді все повторив. Я обережно поклав руку йому на голову. Помахи хвостом посилилися, голова не рухалася. Я м'яко почухав йому шию — і звір повільно повернув голову, немовби насолоджувався моїми дотиками. Я прибрав руку й ступив крок назад.

— Гадаю, ми друзі, — тихо мовив я. — Спробуй, Рендоме.

— Ти кепкуєш з мене?

— Ні, я певен, що тобі нічого не загрожує. Спробуй.

— А що ти робитимеш, якщо помилишся?

— Вибачуся.

— Чудово.

Він ступив уперед і простягнув руку. Тварина лишалася привітною.

— Гаразд, — мовив Рендом на пів хвилини пізніше, гладячи його шию, — і що це нам доводить?

— Це сторожовий пес.

— І що ж він стереже?

— Очевидно, Лабіринт.

— Якийсь він недобросовісний, — мовив Рендом, відступаючи. — Я би сказав, що він мав би працювати краще. — Брат вказав на зчорнілу ділянку. — Що і зрозуміло, якщо він привітний до всіх, крім тих, хто їсть овес та ірже.

— А я гадаю, що він дуже навіть вибірковий. Також можливо, що його посадили сюди після того, як було завдано шкоди, щоби захистити Лабіринт від подальших шкідницьких зазіхань.

— Хто ж його посадив тут?

— Сам би хотів знати. Схоже, цей хтось на нашому боці.

— Ти можеш продовжити випробування своєї теорії, підпустивши Ґанелона ближче до грифона.

Ґанелон не ворухнувся.

— Може, у вас є якийсь родинний запах, — зрештою сказав він. — А раптом він прихильний тільки до амберитів? Тож я свій хід пропускаю, дякую.

— Гаразд, це не так уже й важливо. Дотепер ти висував доволі вдалі ідеї. Як же ти тепер витлумачиш події?

— З двох фракцій, що претендують на трон, — сказав він, — та, що складалася з Бранда, Фіони та Блейза, як ви казали, краще зналася на природі сил, які впливають на долю Амбера. Бранд же не повідомив тобі подробиці — хіба що ти сам опустив у розповіді певні пов'язані з цим факти — однак мені здається, що пошкодження Лабіринту і є тим засобом, за допомогою якого його союзники отримали доступ до вашого королівства. Хтось один (або й не один) із них скоїв це лихо, відкривши Чорну дорогу. Якщо сторожовий пес реагує на родинний запах або інший код, яким володієте ви, то він насправді міг весь час бути тут і нічого не заподіяти злочинцям.

— Можливо, — зауважив Рендом. — Маєш ідеї, як це могло трапитися?

— Імовірно, — відказав Ґанелон. — Якщо захочете, я дам вам можливість подивитися на це.

— А що для цього потрібно?

— Ходіть сюди, — він обернувся і рушив до краю Лабіринту.

Я пішов за ним, Рендом також. Сторожовий грифон крався біля мене. Ґанелон повернувся і простягнув руку.

— Корвіне, чи міг би ти дати мені той кинджал, що я для нас роздобув?

— Тримай, — я витягнув зброю з-за пояса і передав її.

— Повторюю, що для цього потрібно? — допитувався Рендом.

— Амберська кров, — відказав Ґанелон.

— Не певен, що ця ідея мені до вподоби, — відказав Рендом.

— Тобі потрібно лишень проштрикнути палець, — відказав він, простягаючи лезо, — і нехай краплинка крові впаде на Лабіринт.

— І що трапиться?

— Спробуй і побачиш.

Рендом зиркнув на мене:

— Що скажеш на таке?

— Вперед. Дізнаймося правду. Я заінтригований.

Він кивнув.

— Гаразд.

Рендом взяв у Ґанелона лезо і штрикнув вістрям мізинець лівої руки. Тоді він стиснув палець, тримаючи його над Лабіринтом. З'явилася червона намистинка, збільшилася, затремтіла і впала.

Тієї ж миті над плямою здійнявся ледь помітний дим, а разом з ним — гучний тріск.

— Бодай я скис! — вражено мовив Рендом.

— Ось тобі й на, — мовив Ґанелон. — Так це і робиться.

Виникла крихітна плямка, поступово збільшуючись до розміру півдоларової монетки.

Та крапочка була малесенькою копією величезної плями праворуч від нас. Сторожовий грифон тихо вискнув і відступив, швидко крутячи головою між нами.

— Розслабся, друже! Спокійно, — я простягнув до нього руку і заспокоїв.

— Але що ж могло спричинити таку велику... — почав було Рендом, а тоді повільно кивнув.

— І все ж таки, що? — запитав Ґанелон. — Я ні сліду не бачу там, де зникла твоя кров.

— Амберська кров, — мовив Рендом. — Ти сьогодні просто повнишся прозріннями, чи не так?

— Попроси в Корвіна розповісти тобі про Лоррейн, місцину, де я мешкав так довго, — мовив він. — Місце, де розширювалося чорне коло. Я дуже уважний щодо впливу таких сил, хоч і знаю їх лише з відстані. Ці питання ставали для мене все зрозумілішими завдяки тому, що я вивчав від вас. Так, тепер мене охоплюють прозріння, адже я знаюся на цих каверзах. Запитай Корвіна, що він думає про макітру свого генерала.

— Корвіне, — сказав Рендом, — дай мені проколотий Козир.

Я витягнув його з кишені і розрівняв. Плями тепер здавалися ще