Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Файмало похмуро вивчав їх зі свого місця на протилежному боці мосту.

— А тоді, — прорік він, — усе суще порине у темряву.

Чотири

Запала мовчанка, під час якої всі, хто зібрався в тому місці, обмірковували почуте. Потім її, мало не вибачаючись, порушив Фімало:

— Ціна, може, була б не така висока, якби йшлося лише про цей світ, який ми можемо назвати Наріжним світом Вежі, позаяк тут Темна вежа існує не у вигляді троянди, як у багатьох інших світах, чи прасобаки Ровера, як принаймні в одному зі світів…

— Собаки на ім’я Ровер?[87] — приголомшено перепитала Сюзанна. — Ви правду кажете?

— Леді, ну, у вас і уява — як у наполовину обгорілої головешки, — у голосі Ф’юмало звучало глибоке презирство.

Фімало не звернув уваги.

— У цьому світі Вежа є сама собою. У світі, де ти, Роланде, нещодавно побував, більшість видів розмножуються нормально і багато хто живе приємним життям. Там досі присутні енергія та надія. Чи ризикнув би ти знищити той і цей світи, а заразом і решту світів, у які сей Кінг проник завдяки своїй уяві й з яких черпав? Бо ви ж розумієте, створив їх не він. Крадькома зазирнути в пуп Ґану ще не означає стати самим Ґаном, хоча, здається, багато творчих людей так і вважають. Ти готовий на такий ризик?

— Ми лише запитуємо, а не намагаємось вас відмовити, — озвався Файмало. — Але правда невблаганна: тепер це лише твій пошук, стрільцю. Це все, більше нічого немає. Тебе ніщо не змушує йти далі. Коли ти проминеш замок і ступиш на Білі Землі, то ви з друзями опинитеся поза сферою впливу ка. Але тобі це не потрібно. Усі ті події, що ти пережив, було приведено в рух з однією метою: щоб ти врятував Промені й відтак забезпечив вічне існування Вежі, осі, на якій обертаються всі світи й усе життя. Ти це зробив. А тепер, якщо ви розвернетеся й підете, мертвий Король довіку сидітиме в своєму полоні, і все буде гаразд.

— А дулю тобі! — пирхнула Сюзанна, не поступаючись грубістю сеєві Ф’юмало.

— Байдуже, правду ти кажеш чи неправду, — сказав Роланд, — я піду далі. Бо я обіцяв.

— Та кому ти обіцяв? — вибухнув Файмало. Вперше відтоді, як зупинився на протилежному боці мосту, він розчепив складені на грудях руки й відкинув з лоба волосся. Жест був незначний, проте дуже красномовно свідчив про його розчарування. — У пророцтвах про цю обіцянку нічого не сказано, запевняю тебе!

— Так і має бути. Бо обіцянку цю я дав сам собі й збираюся її дотримати.

— Цей чоловік так само божевільний, як і Лос’ Червоний, — не без поваги відзначив Ф’юмало.

— Гаразд. — Файмало знову схрестив руки на грудях. — Я зробив усе, що міг. — Він кивнув своїм двом третинам, котрі уважно дивилися на нього, чекаючи вказівок.

Фімало і Ф’юмало опустилися кожен на одне коліно: Фімало на праве, Ф’юмало на ліве. Підняли кришки кошиків з верболозу і підняли кошики, щоб показати, що всередині. (Побіжно нагадавши Сюзанні, як моделі в телеіграх «Правильна ціна» і «Концентрація» демонстрували призи.)

В одному з кошиків лежала їжа: смажені курчата і свинина, кавалки яловичини, великі круглі рожеві шматки шинки. Сюзанна відчула, як від цього видовища її шлунок розтягується, неначе готується це все проковтнути, і лише з величезним зусиллям стримала чуттєвий стогін, що рвався з грудей. З переповненого рота витекло трохи слини, й вона крадькома стерла її рукою. Вони зрозуміють, що вона зробила, ради на то не було, але принаймні вона могла позбавити їх задоволення бачити, як голод блищить у неї на губах і підборідді. Юк загавкав, проте зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зійшов.

В другому кошику лежали великі плетені з товстої пряжі светри, зелений і червоний: різдвяних кольорів.

— А ще там є панталони, куртки, шорбутси на хутрі та рукавички, — пояснив Фімало. — Бо в Емпатиці о цій порі року страшенна холоднеча, а вам ще багато місяців іти.

— На околицях міста ми залишили для вас легкі алюмінієві санчата, — сказав Файмало. — Можете закинути їх на свій візочок, а потім, коли почнуться сніги, повезете на них даму й свої ґунна.

— Ви, певно, думаєте, чому ми все це робимо, адже ми не схвалюємо вашого походу? — спитав Фімало. — Просто ми вдячні вам за порятунок…

— Ми вже думали, що нам гаплик, — втрутився Ф’юмало. — «Квотербеку кранти», як сказав би Едді.

Ці слова також боляче різонули Сюзанну… та не настільки боляче, як вигляд усієї тієї їжі. Не настільки боляче, як уявляти, як приємно було б натягти через голову грубого светра і відпустити, щоб він вільно впав майже до колін.

— Я вирішив, що спробую відмовити вас, якщо зможу, — сказав Файмало, єдиний, хто, як зауважила Сюзанна, говорив про себе в першій особі однини. — А як не зможу, то споряджу вас усім необхідним.

— Ти не зможеш його вбити! — вибухнув Ф’юмало. — Невже ти цього не розумієш, дубоголова ти машино смерті? Усе, що ти можеш, — зіграти йому на руку своєю нетерплячістю.

— Цить, — м’яко сказав Файмало, і Ф’юмало відразу ж замовк. — Він своє рішення прийняв.

— А що ви робитимете? — запитав Роланд. — Коли ми підемо?

Усі троє, неначе дзеркальне відображення, синхронно знизали плечима. Але відповів Файмало — так зване суперего уффіїв.

— Чекатимемо тут. Побачимо, загине чи виживе матриця творіння. А тим часом спробуємо підновити Ле Кас, повернути йому хоч дещицю колишньої величі. Колись тут було дуже гарно. І все ще може стати, як раніше. А зараз нашу бесіду скінчено. Беріть свої подарунки, дякуємо вам і бажаємо всього найкращого.

— Бурчимо, але бажаємо, — і Ф’юмало всміхнувся. Усмішка вийшла сліпучою і несподіваною.

Сюзанна мало не рвонула вперед. Нею керував навіть не голод, не жадання свіжої їжі (свіжого м’яса), а пристрасне бажання мати светра і теплу білизну. Їхні запаси харчів помалу виснажувалися (і, безперечно, закінчаться ще до того, як вони проминуть землю, що її уффії називали Емпатикою), але бляшанки квасолі, тунця й тушкованки ще перекочувалися у Таксі Хо Фат і шлунки в них із Роландом поки що були повні. Холод — от що її вбивало (принаймні таке було відчуття). Холод пробирався всередину, до серця, потроху, болісно, дюйм за дюймом.

Зупинило