Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Я трохи зарано розслабився. Чийсь голос. Підліток щось залопотів мовою, яку я не розумів. Гупання кроків, бігли до мене. Зірвали брезент, почали кричати. Мабуть, щоб вилазив. Потім постукали об човен прикладом. Не чекати ж було, поки за ноги тягнутимуть. Я виліз. Побачив з десяток наставлених гвинтівок. І дуже багато витріщак, що зібралися навколо. Мені щось сказали. Я поставив валізу, підняв руки. Побачив якогось хлопчика. У бідолахи були хворі ноги, батько тримав його на руках. Мабуть, коли всі побігли дивитися на жандармів, хлопець залишився сиділи в каюті, що виходила на цей бік, і він єдиний помітив, куди я сховався. Довго вагався, а потім таки видав. Зараз дивився переляканий. Я усміхнувся йому. Мене обшукали, забрали браунінг, завели руки за спину, надягли наручники і повели. У натовпі щось говорили, мабуть про мене. Дивилися захоплено, але мені було від того не легше. Подумав, що попереду суд і тюрма. Якось утечу. Втечу і побачу Моніку. Одіссей же дістався врешті-решт своєї родини. Пройшов і сирен, і велетня з одним оком, і ворожку! Я теж пропливу, хоч зовсім не герой.

Мене вивели з пароплава, відвезли до поліцейської дільниці, там спробували допитати, але ми ж не розуміли один одного. Знайшли мій паспорт на ім’я Олексія Шатирьова, зрозуміли, що я російський вірнопідданий. Відвели до якоїсь кімнати з заґратованим вікном. Там було ліжко, я всівся на нього і став чекати. За кілька годин прийшли і повели на допит. Привели в кімнату, де сиділо кілька офіцерів, солдат за друкарською машинкою і ще якийсь дідок із цивільних. Невеличкий, худий, із сивою борідкою і в пенсне. Мені подали стілець, я сів. Один з офіцерів щось сказав дідку, той закивав.

— Добрий день, пане Петре, — сказав він російською. Майже бездоганною, хоча щось дивне у вимові таки чулося. — Мене звати Василь Опанасович Чуванов, я — місцевий обиватель. Мене, єдиного знавця російської мови в цій частині острова, запросили, щоб допомогти провести ваш допит. Ви знаєте, в чому вас звинувачують?

— Ні. — Я закрутив головою.

— Вас звинувачують у вибуху на Сицилії. — Василь Опанасович перепитав щось, здивовано закрутив головою. — Нічого собі! Вибуху, який призвів до смерті дванадцяти людей, а ще чотирьох було вбито! Слухайте, та це ж вас ціла банда мусила бути! — Він звернувся ще до офіцера, той іще щось розповів. — Шукають вас і вашого товариша.

— Я сам мандрую. У мене тітка в Ріо-де-Жанейро, це Бразилія, країна така, за океаном.

— Та я знаю! Ріо-де-Жанейро! Це ж я туди мусив їхати! Ох, дива. — Чуванов закрутив головою. Офіцер щось спитав його, той відповів. — Чому ви ховалися на пароплаві?

— Бо мене ледь не пограбувала болгарська поліція. Хотіли забрати всі гроші на подорож. І тут злякався, що побачать іноземця, без штанів залишать. Ото і сховався. Мені до Барселони треба, сісти там на трансатлантичний пароплав, ось і все!

— Ну, поліція, тобто карабінери, вважають, що не все, що ви той вибух зчинили.

— Василю Опанасовичу, ви подивіться на мене! Ну хіба ж я бомбіст який? Я простий прикажчик, із Полтави, до тітки пливу. Ну для чого мені когось десь у повітря висаджувати? Для чого і чим?

— Але зброя у вас була. Браунінг у вас забрали.

— Звісно, що була. В дорозі як без зброї? Якби не браунінг, так уже б кілька разів пограбували, а може б, і вбили.

— А в Сіракузах на Сицилії ви були?

— А де це?

— Острів, Сицилія. Оце Італія, вона на чобіт схожа і носак, це Сицилія, — пояснив Чуванов.

— Ви вже вибачте, але я у цьому не шурупаю, гімназій не закінчував.

— Але у валізі вашій знайшли два словники і «Одіссею» з «Іліадою».

— А, словники. — Я усміхнувся ніяково. — Їх мені донька в дорогу дала. Каже, нехай, тату, виглядатимеш ти, наче освічений. Ото, каже, сидиш десь — візьми словник і наче читай. Можна й не читати, бо від того в мене голова болить, можна про своє думати, головне сторінки гортати. А всі думатимуть, що ти з панів!

Чуванов переклав італійцям. Офіцер, який тут був старший, мабуть, полковник, щось сказав.

— Пан офіцер каже, що вам краще зізнатися. Інакше вас повезуть до Сицилії. На розпізнання. А там, у тій Сицилії, у вас є дуже впливові вороги, яких ви тим вибухом зачепили.

— Та який вибух! Ну смієтеся ви, чи що? — обурився я.

— Петре Олексійовичу, я просто перекладаю те, що мені каже пан офіцер. І він твердить, що на Сицилії за ваше життя і копійки не дасть, бо ви вбили ватажків дуже впливової родини Вергу. Вони й тут спробують вас дістати, але на Сицилії вже точно вб’ють. Краще у всьому зізнатися, найняти адвоката й домагатися суду тут, на Сардинії.

— Який суд? Який адвокат? Мені до Ріо-де-Жанейро треба! — почав я торочити своє. Чуванов переклав. Усе що він говорив, солдат набивав на друкарській машинці. Офіцери порадилися між собою і підвелися, щоб йти. Чуванов звернувся до них. Чи запитав, чи просив про щось, бо вони не змогли одразу відповісти. Чуванов почав їх переконувати і переконав.

— Петре Олексійовичу, не проти будете, якщо я