Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Таксі вільне! — сказав він, ковтаючи сльози співчуття. — Прошу сідати.

— Але ж… можливо, нам доведеться їхати далеко, дуже далеко, — промовив Остап, — можливо, на край землі, а може, ще й далі. Подумайте!

— Куди хочте! — відповів вірний Козлевич. — Таксі вільне! Паніковський плакав, затуливши очі кулачками і шепотів:

— Яке серце! Благородне слово честі! Яке серце!

Про все, що великий комбінатор зробив у наступні після переселення на заїжджий двір дні, Паніковський відзивався дуже несхвально.

— Бендер божеволіє! — казав він Балаганову. — Він нас зовсім погубить.

Бо й справді, замість того щоб розтягти якомога на довше останні тридцять чотири карбованці, використавши їх винятково на закупку харчів, Остап пішов у квітковий магазин і купив за тридцять п'ять карбованців великий, як клумба, букет троянд, що наче аж ворушився. Карбованця, якого не вистачало, він взяв у Балаганова. Поміж квітами він вклав записку: «Чи ви чуєте, як б'ється моє велике серце?» Балаганову було наказано віднести квіти Зосі Синицькій.

— Що ви робите? — сказав Балаганов, змахнувши букетом. — На біса цей шик?

— Потрібно, Шуро, потрібно, — відповів Остап. — Нічого не вдієш! У мене велике серце. Як у теляти. А потім це все одно не гроші. Важлива ідея.

Потім Остап сів в «Антилопу» і попросив Козлевича вивезти його куди-небудь за місто.

— Мені необхідно, — сказав він, — пофілософствувати на самоті про все, що сталося, і зробити необхідні прогнози на майбутнє.

Весь день вірний Адам катав великого комбінатора білими приморськими дорогами, мимо будинків відпочинку і санаторій, де відпочиваючі шльопали пантофлями, били молотками по крокетних кулях або ж підстрибували біля волейбольних сіток. Телеграфні дроти дзвеніли віолончелями. Дачниці носили в килимних кошиках сині баклажани і дині. Молоді люди з носовичками на мокрому після купання волоссі зухвало зазирали в очі жінкам і кидали в їхній бік люб'язні слова, повний набір яких мав кожний чорноморець віком до Двадцяти п'яти років. Якщо йшли дві дачниці, молоді чорноморці казали їм услід: «Ох, яка гарненька та, що скраю!» При цьому від душі реготали. Їх смішило те, що дачниці ніяк не зможуть з'ясувати, якій з них адресовано комплімент. Коли ж назустріч йшла одна дачниця, то дотепники спинялися, як вражені громом, і довго причмокували губами, виражаючи цим любовну знемогу. Молода дачниця червоніла і перебігала через дорогу, гублячи сині баклажани, що викликало у ловеласів гомеричний сміх.

Остап, напівлежачи на твердих антилопівських подушках, думав.

Вирвати гроші у Полихаєва чи у Скумбрієвського не пощастило — геркулесівці виїхали у відпустку. Божевільного бухгалтера Берлагу брати до уваги не доводилось: з нього не можна було що-небудь видоїти. А між тим плани Остапа і його велике серце вимагали перебування у Чорноморську. Термін цього перебування зараз не міг знати і він сам. Почувши знайомий замогильний голос, Остап глянув на тротуар.

За шпалерою тополь йшла під руку немолода вже пара. Подружжя, очевидно, прямувало до ерега. Позаду плентався Лоханкін. Він ніс у руках жіночу парасольку і кошик, з якого визирав термос і звішувалось купальне простирало.

— Варваро, — канючив він, — слухай, Варваро!

— Чого тобі, горе моє? — запитала Птибурдукова, не обертаючись.

— Я володіть тобою хочу, о Варваро!

— Ну який же мерзотник! — зауважив Птибурдуков, теж не обертаючись.

І дивна сім'я зникла в антилопівській пилюці.

Коли пилюка уляглася на землі, Бендер побачив на фоні моря і квіткового партера велике скляне ательє.

Гіпсові леви з вимазаними мордами сиділи — біля підніжжя широких сходів. З ательє бив дражливий запах грушевої есенції. Остап понюхав повітря і попросив Козлевича спинитись. Він вийшов з машини і знову почав вдихати ніздрями живлющий аромат есенції.

— І як мені одразу не спало на думку! — пробурмотів він, заметушившись біля під'їзду.

Він встромив свій погляд у вивіску: «1-ша Чорноморська кінофабрика», погладив по теплому загривку лева на сходах, і, промовивши: «Голконда», швидко повернувся на заїжджий двір.

Усю ніч він сидів біля підвіконня і писав при світлі гасової лампочки. Вітер, що забігав у вікно, перегортав списані аркуші. Перед «сочинителем» одкривався не зовсім привабливий пейзаж. Делікатний місяць освітлював не такі вже й розкішні хороми. Заїжджий двір ворушився, дихав і хрипів уві сні. Невидимі у темних закутках, гарцювали коні. Дрібні спекулянти спали на підводах, підклавши під голови свій жалюгідний товар. У дворі блукала відв'язана коняка, обережно переступаючи через голоблі, волочачи за собою недоуздок, і совала морду в чужі підводи, шукаючи ячменю. Вона підійшла і до вікна «сочинителя», і, поклавши голову на підвіконня, сумно подивилася на Остапа.

— Іди, іди, коняко, — зауважив великий комбінатор. — Це не твоїм розумом робити.

На світанку, коли заїжджий двір почав оживати і між підводами вже вештався хлопчик з відром води, тоненько викрикуючи: «Кому коні напувати?», Остап закінчив свій труд, витяг з справи Корейка чистий аркуш паперу і вивів на ньому назву:

«ШИЯ»

Багатометражний фільм

Сценарій О. Бендера.

На 1-й Чорноморській кінофабриці був шарварок, який бував лише на кінських ярмарках і саме в ту хвилину, коли вся ярмарка ловить кишенькового злодія.

У під'їзді сидів комендант. У всіх, хто входив, він суворо вимагав перепустку, але, якщо йому перепустки не давали, він впускав і