Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Аліса розглядала Степана і відверто фліртувала. Вона була гарною, можливо, раніше він би проявив до дівчини цікавість, але зараз Степан дивився на Алісу, котра аж занадто себе пропонувала і розумів, що дуже скучив за своєю Лорою… є можливість розрядки, але зраджувати зовсім не хотілося. 

— Стефане, а ви одружені чи зустрічаєтеся зараз з кимось? — запитав його Влад, помічаючи цікавість доньки.

— Моє особисте життя не є частиною нашої угоди, тому я не маю наміру відповідати на це ваше питання, — сухо відповів він.

Влад відкинувся на спинку крісла і ще раз поглянув на Степана.

— Мені подобається ваш підхід... У вашій біографії я не знайшов згадки про одруження, згадувалися дівчата, але за теперішній час — невідомо… Хотілось би знати, чи не будете ви квапитися, щоб повернутися до своєї дами серця, коли ви будете потрібні в іншому місці?

— Не хвилюйтеся. Це жодним чином не впливатиме на наші справи. Кіра Дмитрівна може підтвердити, що особисте життя раніше жодним чином не впливало на виконання мною покладених на мене зобов’язань.

— Це так, — кивнула Фурія, — робота виконується. Але Стефан, іноді, дуже швидко змінює своє місцезнаходження, щойно був і вже немає.

— А якщо буде потрібен?

— У перервах між вильотами — мій вільний час. Його я використовую на власний розсуд, — сказав Степан і поглянув на Влада, відчуваючи зацікавлений погляд Аліси, але не поглянув на неї. Невже донька в курсі справ свого батька?

— А раптом потрібно щось вирішити, що може стати на заваді?

— Що ви маєте на увазі?

— Конфлікт з правоохоронними органами, наприклад… Вже ж заарештовували судна. Італійці дуже прискіпливі в цьому питанні...

— Якщо таке трапиться — моїх повноважень для вирішення таких проблем не вистачить. Хоча, за той час, що цим займаюсь — не було жодних проблем. Ми використовуємо перевірені маршрути і безпечні стоянки, які дозволяють нам уникати подібних ситуацій.

— Тобто, у вас все домовлено?

Степан кивнув.

— Єдиною перешкодою для виконання мною домовленостей може бути поранення чи моя смерть.

— Поранення? — здивувався Влад і посміхнувся. — Хіба вас там не носять на руках?

— Дивлячись де, — Степана починав дратувати цей чоловік, що дивився на світ через рожеві окуляри, вважаючи, що якщо у нього є можливість дістати зброю, то він важлива людина, — якщо маєте бажання — можу провести вам екскурсію, щоб ви на власні очі побачили реальний стан речей у Африці.

— Бажаю, — Влад не приховував свого ентузіазму.

— Тоді домовились, — Степана це веселило. Я ж тобі влаштую таку екскурсію, що ти запам’ятаєш її на все життя… Аліса поцікавилась чи можна і їй — ні, не можна, батько проти. Таки донька в курсі справ...

— А ви б не хотіли переїхати жити до Росії, Стефане?

— Ні.

— Чому? Тут же ширші можливості.

— Наразі мене все влаштовує вдома.

Повернувшись в готель, Степан відкрив міні-бар і вперше за тривалий час напився. Вранці у нього боліла голова і він у найпаскуднішому настрої поїхав до аеропорту, але алкоголь дав відпочити його мозку хоча б одну ніч.

Приїхавши ввечері до Лариси додому, несподівано зустрів на подвір’ї її батька. Той сидів під літньою кухнею і курив. Був трохи напідпитку.

— Добрий вечір, — привітався він з чоловіком.

— Здоров був… — відповів Володимир і поглянув на майже зятя, — Лора на городі, — кивнув він за будинок.

— Дякую, — Степан пішов у вказаному напрямку. Вже починало сутеніти, а Лариса з Тетяною ще щось сіяли.

— Ліхтарика дати? — запитав він, усміхаючись і Лора, облишивши маленьку сапу і пакетик з насінням кинулась до нього.

— Степане, ти приїхав, — говорила Лариса, пригортаючись.

— МАла, я ж сказав, що їду не на довго, — він міцно обійняв свою Наяду, котру не бачив лише чотири дні, а здавалось, що цілу вічність.

— Мій батько повернувся… 

— Я бачив.

— Матір Лесі приїздила в листопаді в Португалію, оформила всі папери... тіла перевезли в Україну і поховали. Він поїхав з донькою до них жити, але почав пити і теща лишила онучку собі, а його вигнала… приїхав до нас.

— Поводиться тихо?

— Так. Сидить днями під виноградом біля літньої кухні. П’є собі тихо і плаче…

— А мама як?

— Мама тримається осторонь. Їсти тільки іноді його кличе, бо на одній горілці ж довго не протягне. Коли трохи супу поїсть, а коли — ні. Шкода його…

— Як твоя практика? — змінив тему, бо Лариса починала виправдовувати свого батька.

— Все добре. Їздили сьогодні на підстанцію. Познайомились. Завідуючу підстанції звати так само, як і нашу заввідділенням в училищі — Наталія Михайлівна, — Лора усміхнулась, — нам склали графік…   

Степан тримав в обіймах свою маленьку Наяду і, милуючись, слухав її захоплену розповідь про двоповерхову будівлю підстанції — стару, але таку цікаву, про машини — Газелі... Про те, де є кімната водіїв на першому поверсі, де поповнюють медикаменти, про диспетчерську на другому поверсі з великим скляним вікном, як у кіно, про окремі фельдшерські кімнати для чоловіків і жінок, у лікарів — свої… Про те, що їх попередили, що в машинах спекотно, щоб брали змінний одяг, про те, скільки лінійних і спецбригад на цій підстанції…

— Ти мене слухаєш? — уточнила Лора згодом, дивлячись на його задумливу усмішку.

— Так, мАла, я тебе уважно слухаю. Три спецбригади: спеціальна кардіологічна, інтенсивної терапії і інтенсивної терапії та реанімації. А яка між двома останніми різниця?

— Е… А я ще не знаю, — Лора винувато посміхнулась.— Як я зрозуміла, на БІТах, наче, немає санітара… Чи його взагалі нема чи то сьогодні просто не було... Тільки лікар і фельдшер… ну і водій, — вона поглянула в той бік, де сидів батько. Він же колись працював водієм на швидкій…

— Сподобалось знайомство?

— Та-а-ак, — протягнула Лариса, — мені в середу і четвер на практику. Хочеться, але трошки страшно…