Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Все буде добре. Ти ж у мене молодець...

Лариса нічого не відповіла, просто поклала голову йому на груди. Він приїхав — і це головне. Питань не ставила. Хотіла, але боялася почути невтішну відповідь, тому мовчала. На ніч Степан забрав її до бабусі, бо на завтра були плани тут, на місці. Розлука обом далась важко, тому зустрівшись та лишившись наодинці не могли відірватись одне від одного. Вони майже не розмовляли… Заснули на світанку.

Наступного дня, 9 травня, батьки Бакеро святкувала річницю весілля і Степан з Ларисою були запрошені також. Купили гарного конверта, Степан вклав туди долари. Лора не простежила скільки саме купюр лягло всередину, але точно більше трьох.

— Дядько Іван хоче собі маленького гумового човна, щоб рибалити. Я уявлення не маю скільки він коштує, сподіваюся, що вистачить, ну, а ще ж мама-Галя, щось, мабуть, хоче, — усміхнувся Степан, заклеюючи конверт, — Ти підпишеш? Бо у мене почерк не дуже.

— Що написати?

— Не знаю, щось просте. Гаїчам від Бондарів, — він усміхнувся, спостерігаючи за її реакцією. Лариса усміхнулась, а в її очах від хвилювання заблищали сльози. Вона нічого не запитувала, хоча дуже хотіла... — Все в силі, Лоро, єдине, що липень у мене буде зайнятий. Тому, давай перенесемо на весілля вересень. Ти ж не проти?

— Ні… — збентежено промовила Лариса.

— Не плакати, — він нахилився і поцілував її у щоку.

— Я так боялася…

— Не бійся.

Великий стіл, шумна родина, Бакеро розповідав про роботу, котру йому запропонували в Англії, що йому пропонують контракт і він планує погодитись. Із Степаном він останнім часом не спілкувався. Якось не було можливості зустрітися. Постійно виникали якісь справи то в одного, то в іншого.

— Як вони на тебе вийшли? — поцікавився Степан.

— Ну я ж минулого року їздив на підробітки і один менеджер з того казино зараз працює тут — він і запропонував, — відповів Бакеро і повернувся до інших гостей.

— Ти добре знаєш його?

— Добре, Бонд, не хвилюйся, там все гаразд, — циган усміхнувся і знову відвернувся до гостей.

— Ти думаєш, це Фурія? — тихо запитала Лариса в нього.

— Давай пройдемося… — запропонував Степан, і вони вийшли з-за столу та пішли до вже знайомої гойдалки біля урочища. Сіли, обійнявшись.

 — Я не виключаю участь Фурії у цій справі. Бакеро — хороший дилер, але відверто кажучи, є кращі. Це може бути пасткою, а може і не бути. Вона затіяла якусь дуже дивну гру і я не до кінця розумію, що відбувається… Але я розберуся.   

У Лариси почалася практика і вона після неї кожного разу заходила до Тоні. Було незвично їздити на виклики зі справжніми бригадами. Різними: і лінійними, і спеціальними. Були виклики на носові кровотечі, біль у животі, забої, переломи, інфаркти, інсульти, ножові поранення, транспортні пригоди, вуличні… Перші два тижні минули для Лори дуже швидко — їй було цікаво. “Небо-6” — їй подобалося. Та якось на ДТП, біля мосту над проспектом Перемоги (метро Берестейська), вони приїхали разом з бригадою з центральної підстанції на допомогу лінійній бригаді іншої підстанції. Постраждалих було четверо, тому машин попросили ще.

Вийшовши з машини Лора відчула на собі здивований погляд.

— Ларисо, ти?

— Руслан?

— Шикарно виглядаєш. Навіть не впізнав, — усміхнувся блондин, розглядаючи її.

— Дякую. Ти теж маєш гарний вигляд.

Помітивши каблучку на її пальці Руслан усміхнувся.

— Відьмак?

— Так…

— Ларисо, діставай шини, будемо фіксувати ногу, — гукнув до неї фельдшер її бригади, котрий оглядав потерпілого.

— Мені потрібно працювати, — вона винувато усміхнулась і відчинила двері машини.

— Радий був тебе зустріти, — гукнув Руслан їй до неї в машину і пішов до своєї бригади.

Лариса видихнула. Зустріти колишнього було неприємно.

Степан в цей час сидів на кухні проглядаючи в ноутбуці фото документів з архіву КДБ. Частина оригінальних знімків була кольорова, частина — чорно-білі. 

Сліди крові по квартирі красномовно говорили про те, що відбувалось в їхній квартирі дві останні доби життя Сергія Бондаря. Хтось його вбивав, насолоджуючись процесом...

Гортаючи фото, Степан звернув увагу на одне кольорове фото, у відображенні серванту якого потрапила тумба біля ліжка… Насупившись, придивився до відображення. Занадто знайомий силует предметів… Але це може бути викривлення. Почав перебирати стос копій фото, вишукуючи потрібне, де буде видно не відображення, а саму тумбу. Ось тумба, але лампа закриває собою те, що стоїть за нею. Не те, знову не те і от… потрібне фото знайдене. Степан прикипів очима до чорно-білої фотографії. Потім знайшов це саме фото в ноутбуці. Збільшив...

— Ах ти ж сука... — повільно промовив він не відводячи очей від збільшеної на екрані ділянки фото, де з-за лампи, у напівтіні, присунутою до стіни стояла склянка, забризкана, як і все довкола, кров’ю від пострілу… а на ній... лежала чайна ложка. Опуклою стороною вниз.