Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Не залишався осторонь процесу і Петрушевич. У червні, сепаратно від Петлюри, вступив у переговори з українськими більшовиками. Тема переговорів — військова підтримка більшовиків УГА на випадок бойових дій проти Дієвої армії в обмін на пропуск більшовицьких військ до Угорщини для допомоги тамтешнім червоним грабіжникам та вбивцям.

Усі ці ігри допомагали мало. Тільки шкодили. Насамперед відштовхували від України тих впливових діячів, які за інших обставин могли би підтримати українські домагання. Навіть Ллойд Джордж, який до того часу «мав прямий, симпатичний підхід до емансипаційних змагань українського народу»[583], під час обговорення українських проблем 16 січня Найвищою Радою (Радою П’яти) сказав: «Щодо України, де, ми сподівалися, був установлений сильний уряд, що тепер якийсь авантюрист з кількома тисячами людей скинув його без великого труду. Повстання мало більшовицький характер, і його успіх довів однозначно, що Україна не є заборолом проти большевизму, як це ми собі уявляли. Отож такий самий режим починається в Україні, який довершився в Росії»[584].

Усе це, з дозволу сказати, «державотворення» у виконанні уряду Чехівського тривало аж до неділі 26 січня: добродії міністри «прийняли до відома» заяву про відставку з посади прем’єра та міністра закордонних справ.

В середу, 29 січня РНМ «ухвалила податися на демісію, не припиняючи ні на одну хвилю праці як в Раді Міністрів, так і по міністерствах до утворення Кабінету», а також евакуацію «з міста Києва українських діячів і інституцій». Впродовж двох наступних днів вирішили продовжити «всю працю» свою у Вінниці (30, 31 січня). Остаточно життя кабинету Чехівського було припинено «Наказом Директорії УНР» від 31 січня, а фактична смерть настала «13 лютого б. р. о 12 год. ночі»[585].

Чому УНР не могла не програти?

Усі урядові «рішення» та жадання жодних позитивних політичних наслідків для української сторони не мали і мати не могли. Причин було принаймні чотири.

Перша. Більшість населення підросійської України, особливо міського, режим УНР не підтримувало, легітимним та законним його не вважало.

Позиція міського населення, всіх так званих «національних меншин» та заможної частини національного «українського» села самозрозуміла. Вони не могли підтримати режим націонал-соціалістичних експериментаторів тому, що були приречені ним або на знищення, або щонайменше на суттєве обмеження своїх соціальних, економічних та політичних прав, компенсувати яке тисячними накладами «Кобзаря» та співами «Ще не вмерла Україна» було неможливо.

Над країною запалав пекельний вогонь — порівняти його можна хіба зі звірствами Хмельниччини, Коліївщини й т. п. героїчних «досягнень», яких так багато в нашій історії. Загасити цей вогонь змогла тільки більшовицька диктатура.

Що стосується села, то позиція його була і залишалася однозначною: «чорний переділ». Після того як Чехівський із Шаповалом оприлюднили написаний ними «закон», незаможне село втратило до них цікавість. Земельку треба було будь-що поділити, а її колишніх власників позбутися будь-яким способом до початку весняних польових робіт. Селяни кинулися дорізати колишніх власників та дограбовувати їхнє майно.

Друга причина. Тяжкі поразки Дієвої армії.

Причина третя. Париж принципово підтримував російські «білі» сили[586].

Четверта. Сегрегаційний, націонал-соціалістичний характер режиму УНР.

Усі ці фактори, їх практичні наслідки, наприклад, евакуація проводу УНР із Києва, бойові дії селюків проти французького експедиційного корпусу тощо, виробили у французького керівництва і передовсім у Клемансо, який щойно пережив замах на своє життя, стійку алергію на словосполучення «соціалістична Україна».

Безпосереднім наслідком безпринципної політики стало посилення розколу в українських політичних колах. Найголовнішу властивість їхніх зовнішньополітичних теорій та практики сьогодні назвали би «багатовекторністю».

Частина політиканів «стала шукати співіснування з совєтсько-московською інвазією в Україні»[587]. Інша частина і далі більше дивилася в бік Антанти. І не просто дивилася, а вдавалася до цілком конкретних кроків, вступивши у переговори з країнами Антанти.

Цікаво, що ці групи сепарувалися за територіальною, а не політичною ознакою:

— «кияни» виступали за союз із більшовиками проти Антанти,

— «катеринославці» — з Антантою проти більшовиків.

За ініціативою лідера УХДП Шемета та заступника міністра закордонних справ УНР Марголіна, останніми «було встановлено зв’язки з одеськими представниками урядів, які утворилися на території колишньої Російської імперії — Кубанської Республіки, Всевеликого Війська Донського й Білоруської Народної Республіки».

А. Фрайденберг (Фредамбер) (1876—1975 рр.). Суспільне надбання

5 лютого вони подали спільну декларацію командуванню війська Антанти в Одесі з проханням про надання допомоги «в ліквідації унітарної російської монархії й урятуванні Росії від більшовицької катастрофи»[588].

Очевидно, ніякої відповіді на це звернення не отримали, та й отримати не могли — союзники трактували як єдиного правонаступника Російської держави Денікіна і принципово виступали за відновлення державної єдності Росії.

Натомість отримали вимогу, озвучену начальником штабу експедиційного корпусу союзників полковником Анрі Фрайденбергом.

Він зажадав негайної демісії Винниченка та Чехівського та тимчасової відставки Петлюри. Україна мала взяти на себе зобов’язання:

— створити впродовж 3-х місяців і виставити під командування Франції 300-тисячну армію для антибільшовицької боротьби,

— припинити війну проти Польщі,

— спрямувати офіційне прохання до паризького уряду про прийняття УНР під протекторат Франції,

— погодитися на вирішення долі України та Закарпаття Мировою конференцією,

— відмовитися від проведення будь-яких соціальних реформ під час війни з більшовиками,

— підтвердити підтримку принципу приватної власності,

— винагородити первинних власників землі при проведенні аграрної реформи.

Зі свого боку, Франція повинна була визнати Директорію як уряд України de facto аж до вирішення Мировою конференцією питання про суверенітет України, надати українським республіканським військам матеріальну та технічну допомогу, а також надіслати військових інструкторів. Відповідь треба було надати впродовж 24 годин[589].

Ультиматум офіційно обговорювався на так званій Державній нараді у Вінниці 7—8 лютого[590]. Дискусія відбувалася на тлі безперервних військових поразок на більшовицькому фронті.

Глибину прірви, в яку загнали самі себе націонал-соціалісти, а заразом країну та її народ, оцінив тогочасний Голова Директорії: «7.02. Одною з перших вимог, вимогою ультимативною, є мій вихід з уряду. Мало того: мене і Чехівського треба вигнати “як собак” <...> 10.02. Ця формула не задовольнила наші партійні поля. Вони гадають, що це є нахабство і образа нашої суверенности... Отже, становище таке, — підсумовував Винниченко, — підемо з Антантою — загинемо через реакцію, що прийде з Антантою, через недовір’я народу, і попадемо в обійми єдиної-неделимої, яка вже соромливо стоїть за спиною <...> союзників і жде слушного часу. Піде­мо з большевиками — загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть все та сама єдина-неделима. Підемо самі — ні з большевиками, ні з Антантою — загинемо через своє безсилля, втому, брак засобів, зброї, одежі»[591].

Практичний результат державницьких міркувань був таким: Директорія офіційно повідомила французьку сторону про згоду з вимогами союзників «в принципі». Крім того, ЦК УСДРП та ЦК УПСР ухвалили відкликати своїх представників як зі складу Директорії, так і зі складу Ради Народних Міністрів.

11 лютого Винниченко подав у відставку. Щоправда, згодом цей прой­дисвіт стверджував, що ніколи не зрікався членства в Директорії[592]. Того самого дня Петлюра надіслав попередньо узгоджений із членами партійного керівництва лист до ЦК УСДРП про «тимчасовий вихід із складу членів Української Соціал-Демократичної партії»[593]. За деякими даними,