Читати книгу - "Буря Мечів"

Бран

Вежа стояла на острові, віддзеркалюючись у спокійній синій воді. Коли здіймався вітер, поверхнею озера пробігали брижі, ганяючись одна за одною, як хлопчаки у грі. По берегу росли товсті дуби — густий гайок, уся земля в якому була засипана жолудями. А за ним виднілося село — точніше, те, що від нього лишилося.

Це було перше село відтоді, як подорожні вийшли з передгір’я. Міра сходила на розвідку — переконатися, що серед руїн ніхто не ховається. Безшумно ковзаючи між дубів і яблунь з сіттю й остенем у руках, вона сполохала трьох рудих оленів, які чкурнули в кущі. Літо, зауваживши рух, тут-таки метнувся навздогін. Бранові, який дивився, як біжить деривовк, якусь мить хотілося одного — скинути шкіру й помчати разом з ним, але їх уже, махаючи рукою, кликала Міра. Бран неохоче відвернувся від Літа та спрямував Годора в село. За ними рушив і Джоджен.

Звідси й до самої Стіни тягнуться луки, знав Бран: неорані поля й невисокі пагорби, лужина й оболонь. Тут іти буде набагато легше, ніж у горах, але на такій відкритій місцевості Міра почувалася незатишно.

— Я тут мов гола,— зізналася вона.— Нема де й заховатися.

— Кому належать ці землі? — запитав у Брана Джоджен.

— Нічній варті,— озвався хлопчик.— Це Дар. Тут Новодар, а на північ — Брандонів Дар...— (Мейстер Лувін добре вчив його історії).— Брандон Будівничий передав усі землі на двадцять п’ять льє на південь від Стіни чорним братам. Для життє... для життєзабезпечення...— Бран пишався, що досі це пам’ятає.— Дехто з мейстрів вважає, що то був інший Брандон, не Будівничий, та все одно це Брандонів Дар. А за тисячі років по тому добра королева Алісанна відвідала Стіну на своєму драконі — на своїй Срібнокрилці й, побачивши доблесть Нічної варти, подвоїла їхні землі до п’ятдесяти льє. І це назвали Новодаром,— він обвів рукою землю.— Отут. Оце все.

У селі, бачив Бран, ніхто не жив уже багато років. Хати валилися. І навіть заїзд. Так поглянеш — і раніше заїзд був плохенький, а тепер від нього лишився хіба кам’яний димар і дві порепані стіни, оточені дюжиною яблунь. Одна яблуня проросла просто у вітальні, й долівка тут була встелена пожовклим листям і гнилими яблуками. У повітрі витав яблучний запах — нудотний і винний, аж дихати було важко. Міра наколола кілька яблук на остень, шукаючи цілих на іду, та всі вони почорніли й були поїдені хробаками.

Місце було спокійне, тихе й мирне, радувало око, та відчувалося, на Бранову думку, щось сумне у порожньому заїзді, й Годор теж це, здається, помітив.

— Годор? — зронив він збентежено.— Годор? Годор?

— Добра земля,— Джоджен узяв жменьку ґрунту, потер між пальців.— Село, заїзд, міцна тверджа на озері, усі ці яблуні... та де ж люди, Бране? Чому вони пішли з такого місця?

— Боялися дикунів,— відповів Бран.— Дикуни перелазять Стіну або спускаються з гір, налітають, грабують і забирають жінок. Якщо піймають когось, із черепа зроблять чашу — вино пити, розповідала стара Нан. А Нічна варта вже не така сильна, як була за часів Брандона чи королеви Алісанни, тож нальотчиків більшає. Землі ближче до Стіни так часто грабували, що простолюд переселився південніше, в гори або ж на землі Амберів на схід від королівського гостинцю. На підданих Великого Джона теж нападають, але не так часто, як на мешканців Дару.

Джоджен Рід повільно обернув голову, дослухаючись до музики, чутної лише йому.

— Ночувати будемо тут. Насувається буря. Жахлива.

Брандон поглянув на небо. Був чудовий осінній день, свіжий, сонячний і майже теплий, але на заході, і правда, купчилися хмари, і вітер, здається, дужчав.

— У заїзді немає даху, тільки дві стіни лишилося,— зауважив Бран.— Нам би тверджі дістатися.

— Годор,— мовив Годор. Мабуть, погоджувався.

— У нас нема човна, Бране,— випірнула з-поміж листя Міра з остенем у руці.

— Зате є гатка. Кам’яна гатка, вона ховається під водою. Тож ми можемо перейти.

Ну, вони можуть, а Бран переїде на Годоровій спині — хто-хто, а він точно не змокне.

Ріди обмінялися поглядом.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джоджен.— Ви тут уже бували, королевичу?

— Ні. Стара Нан розповідала. На тверджі золота корона, бачите? — він тицьнув пальцем на той бік озера. На зубцях ще виднілися залишки позолоти.— Тут спала королева Алісанна, і зубці пофарбували на її честь.

— Гатка? — Джоджен роздивлявся озеро.— Ти певен?

— Певен,— підтвердив Бран.

Міра легко знайшла її початок, бо вже знала, що шукати: кам’яну доріжку три фути завширшки, яка вела просто в озеро. Крок по кроку Міра обережно повела їх уперед, намацуючи дорогу своїм остенем. Здалеку видно було, де гатка знову з’являється з-під води, вибігаючи на острів, і переходить у невисокі кам’яні сходи, що ведуть до дверей тверджі.

Кінець доріжки, сходи та двері були по прямій, тож могло здатися, що й гатка веде прямо, але не так сталося, як гадалося. Під водою вона звертала то праворуч, то ліворуч, огинаючи мало не третину острова, поки не поверталася назад. Повороти ці були підступні, а такий довгий шлях означав, що будь-кого, хто наближатиметься, можна доволі довго обстрілювати з вежі. Слизьке каміння під водою поросло водоростями; двічі Годор мало не оступився, перелякано скрикнувши: «Годор!» — але не впав. Другого разу Бран дуже перелякався. Якби Годор упав у озеро з ним у кошику, Бран би, певно, потонув, особливо якби Годор запанікував і забув про його існування, як уже траплялося. «Може, ліпше було зостатися в заїзді попід яблунею»,— подумав Бран, та було вже запізно.

На щастя, третього разу не трапилося, та й вода ніде не піднімалася Годору вище пояса, а от Ріди купалися по самі груди. Незабаром усі вже були на острові — видиралися сходами до тверджі. Двері й досі були міцні, тільки до кінця не зачинялися: тверді дубові дошки за стільки років повело. Міра розчахнула двері, й іржаві залізні завіси пронизливо зарипіли. Одвірок був зовсім низький.

— Пригнися, Годоре,— попросив Бран, і конюший пригнувся, але недостатньо, тож Бран таки буцнувся головою.— Боляче! — поскаржився він.

— Годор,— озвався Годор, випростуючись.

Вони опинились у темному сховищі, в яке заледве втиснулися вчотирьох. Гвинтові сходи, прорубані всередині вежі, ліворуч вели нагору, а праворуч, за залізними ґратами, вниз. Звівши очі, Бран угледів просто над головою ще