Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Ноксор.

Я ще з самого початку, коли ми почали підлітати до “Небесної краплі” відчув її зацікавленість. Далі ж, коли Хмаринка здогадалася над чи саме ми летимо, до мене дійшла потужна хвиля її нетерпіння. Так і знав, що вона не встоїть перед цим видовищем!

Пролетівши ще трохи, я приземлився посеред поля краєм ока спостерігаючи за Хмаринкою, вона невідривно дивилася на квіти з дитячим блиском в очах. Їй сподобалося! У підтвердження моїм відчуттям вона захоплено вигукнула мені.

– Та це просто фантастичне місце! 

Я тихо забрав з її рук всі сумки і сів вдаючи що, щось шукаю в них краєм ока спостерігаючи за нею. Марія вертіла головою навсібіч розглядала квіти наче бачила їх вперше. Можливо в її світі немає таких? 

Потім вона зірвала одну квітку і піднесла її до носа і на її обличчі заграла сяйлива усмішка. Її рожеві пухкі вуста вигиналися в легкій зачарованій усмішці, а в сірих очах здавалося відбивалася вся блакить квітів.

Марія лягла зірочкою посеред квітів спрямувавши погляд до небес і з її вуст ще, й досі не сходив той неймовірний згин. Я вже не приховував, що спостерігав за нею, ще довго дивився як вона ніжиться в “Синталіях”. 

Заплющивши очі я потягнувся до неї чуттями, перші дотики її емоцій приємно лизнули мою підсвідомість, її захват розходився по моїх венах лоскочучи все моє нутро. Я насолоджувався цією короткою миттю яку розділяв разом з нею. Якби не поїздка до Драґару, щоб попросити праматір продовжити їй життя, можна було б залишитися тут надовше. Треба буде потім повернутися сюди з нею опісля всього…

Я здригнувся від м’якого дотику до своєї голови, так розслабився що і не помітив як вона підійшла.

– Ого! Невже мій Дикунчик не помітив як я підкралася? – промовила задоволена своїм подвигом.

– І справді не помітив – визнав, а потім перевів погляд на її руки які тримали вінок зроблений з Синталій. 

– А зараз, сиди рівно – наказала мені і потягнулася ближче до мене і одягла мені на голову вінок – Ого! А тобі страшенно личить! – захоплено вигукнула потираючи підборіддя.

– Думаю, тобі б він личив більше – я потягнувся до вінка в себе на голові, щоб одягнути його їй.

– Ні! Не знімай! – вигукнула Хмаринка перехоплюючі мою руку – Хай буде в тебе, а то що виходитиме, я дарма його робила?! Ну ні, я хочу сповна намилуватися цим видовищем! Так, що не смій його знімати!

Мене розібрало від нестримного сміху від того з наскільки серйозним обличчям вона це сказала.

– І досить з мене реготати, давай краще обідати! – скомандувала і Марія дістає з рюкзака два сендвічі, один передає мені.

Ми сиділи в тиші, обідали насолоджуючись місцевими видами і співом пташок які раз, через раз перелітали з квітки на квітку. Марія все уважно роздивлялася квітку яку вертіла в себе в руці.

– Сподобалися квіти? – поцікавився в неї.

– Так, в моєму світі були схожі квіти, але вони були значно менші за ці, ми їх називали “Волошками”. А яку назву має ця квітка? – вона відірвалася від квітки і поглянула на мене.

– “Синталія”.

– Гарна назва – вона знову уважно поглянула на квітку.

Марія.

Хм, значить ця квітка зветься “Синталія”. Доволі незвично, але гарно!

– Маріє – голос дракона відірвав мене від споглядання квітки.

– Що? – перевела на нього свій погляд і натрапляю на одну квітку в нього в руці, яка була сплетена кільцем. 

– Дай свою руку – попросив, я притягую її до нього, а Ноксор одяга мені на вказівний палець лівої руки кільце зроблене з Синталії. 

– Тепер і в тебе є прикраса з квітки. Звичайно не така гарна як вінок, але їх робити я не вмію – трохи знічено промови.

– Нічого, мені подобається – Ноксор невпевнено вигнув один кутик губ, а потім перевів погляд до гори на небо. 

– Нам треба вже летіти далі, щоб встигнути до “Лісу загублених”, там ми й переночуємо.

– А тобі не здається, що ночувати в лісі з назвою “Ліс загублених” трохи не логічно? Раптом ми там заблукаємо? 

– Не загубимося! – впевнено вимовив Ноксор і підвівшись надів свій вінок мені на голову – Краще притримай вінок в себе, інакше я його можу загубити – він знову присів запрошуючи мене залізти йому на спину.

Підхоплюю наші сумки, закидаючи їх собі на плечі я залазю Ноксу на спину. Він знову набирає розгін і в один стрибок перетворюється на чорного дракона з фіолетово-синім відблиском на лускі. Дракон набирає потрібну висоту і вирівнюється, щоб летіти рівно.

Дивно, але на цей раз я не відчувала страху перед польотом, навіть не було ні краплинки хвилювання. І я точно відчувала що Ноксор не чіпав мої чуття. Схоже за стільки років я нарешті переборола страх висоти. 

І мушу визнати, що летіти високо над землею відчувати вітер який лоскоче обличчя і спостерігати неймовірні краєвиди це до дідька класно! Я і дійсно деколи відчуваю себе хмаринкою посеред блакитного неба і білих хмар.

Я легенько провела пальчиками вздовж росту луски і вона піднялася рівно там де я провела рукою, а піді мною роздалося гуркотіння схоже на муркотіння! І справді як котик! Дуже великий лускатий котик!

Ми летіли все далі й далі над блакитним полем поки воно не почало повільно рідшати здаючись грубій зеленні яка змінювалася голим камінням, і де-не-де шматочками моху та трави. Повітря стало значно холоднішим в цій місцевості, тому я одягла куртку яку прихопила з собою. 

Незадовго, за густих темних хмар показалися клаптики землі які були надто близько до них, що хмари огортали грубе каміння довкола. Підлетівши трохи ближче я вже могла бачити через хмари, що то були гори. Величезні сірі гори з різкими схилами і загостреними до гори головами, що простромлювали наскрізь м’які хмари. 

Так це і є “Грізні гори?” Визнаю, враження вони і справді наганяли дуже неприємне і страхітливе, що віяло сірістю і холодом. Але ми летіли не через них, а радше на їхньому кордоні, повз них.