Читати книгу - "Тінь гори"

Я цього не розумів. Усі в компанії отримували користь від його роботи і були у змозі й самі таке робити, але не бажали. У компанії я відповідав за паспорти, тож послуг Таурега не потребував. Але це була та сама компанія, яка роками захищала мене в Бомбеї, тому хіба міг я когось засуджувати?

Чи подобалося мені його заняття? Ні. Але те, чим займається людина, не завжди те, ким вона є, і я затямив це у важкий спосіб.

— А знаєш,— зауважив Таурег, задоволено пихкаючи,— ти один з чотирьох людей, які тисли мені руку за всі роки роботи на компанію. А знаєш, ким були інші троє?

— Хадербгай, Махмуд Мелбаф і Абдулла Тагері,— припустив я.

Він розсміявся.

— Правильно. Мій батько любив казати: коли йдеш на битву, то постав попереду вікінга, а позаду перса. Якщо вікінг не одержить перемоги, ти ніколи не загинеш на самоті, бо перс не дозволить померти без нього.

— Гадаю, що всі ми маємо достатньо запалу при потребі, Тауреже.

— Шантараме, невже ти переходиш зі мною на філософію?

Узагалі-то, я починав кайфувати. Ємність для кальяну мала розмір добрячого соняха, а в мене попереду була довга дорога додому. Потрібно було розбурхати мізки. Після кількох наших розмов я знав, що Таурег завжди в образі.

— Я хочу сказати, що коли на кону щось дороге — ми боремося. Не важливо, хто ми і звідки. Ніхто не може цього монополізувати.

Він знову звеселився.

— Було б добре вести побільше таких розмов,— зізнався він,— якби вони взагалі були можливі. Але ти більше не повернешся сюди, хіба що від цього залежатиме твоє чи моє життя. Це особливий випадок, з особливими мотивами. Я надзвичайно ретельно оберігаю своє приватне життя. Ясно?

Другий раунд кальяну почав діяти. Час позіхнув і влігся спати. Обличчя Таурега розпливлося, раптом розізлилося, раптом подобрішало, але він узагалі не рухався.

«Усе гаразд,— заспокоїв себе я.— Ти не ката маєш побоюватись, а психіатра».

— Розумію,— запевнив я, сподіваючись, що мій голос звучав не настільки пискляво, як мені здавалося.

— Добре,— задовольнився він, знову запалюючи кальян.— Ірландець. Він тобі потрібен, а я знаю, де він.

Конкенон. На мить ситуація здалася занадто абсурдною: професійний кат викрив мого особистого ката. Я вже добряче був під кайфом, тож розреготався.

— Пробач, Тауреже,— вичавив я, заспокоївшись.— Я радий почути, що ти знаєш, де він, і дуже хочу це дізнатись. Я не кепкую з твоїх слів. Просто цей ірландець завжди вмів розвеселити, навіть коли дуже хотілося завдати йому болю.

— Просто як мій кузен Гулаб,— мовив Таурег.— Він виправився аж тоді, коли троє його родичів удалися до насильства.

— А як зараз?

— Чудово. Зараз він — живий святий.

— Святий, га?

— Саме так. Дивом було вже те, що він пережив мої постріли, мовчу про інші виправні методи. Люди вірять, що його благословили. І він справді став благословенним завдяки своїй новій кар’єрі: роздає благословення просто біля мечеті Дадар. Моя тобі порада щодо ірландця: убий його, поки ще можеш.

— Слухай, Тауреже, я...

— Без жартів,— сказав він, серйозно до мене нахиляючись.— Ти ж гадки не маєш, хто він такий, правда ж?

— Я завжди радий дізнатися більше,— відповів я, намагаючись протверезіти сильніше, ніж будь-коли намагався зловити кайф.

— Він — це істина.

— Не доганяю.

— Він, як і я, шукач істини.

— Ти хочеш сказати, що він теж змушує людей розповідати різні речі.

— Небезпечною є не сама істина,— мовив він,— а той, хто завжди знає, як її знайти. Ірландець саме такий. Я бачив його досьє. Він надзвичайно добре виконував свою роботу. Він, можливо, моя молодша версія.

Він знову розсміявся і вдихнув ще трохи диму.

— Ти навіть не уявляєш, скільки страху можна в собі знайти,— розповідав він,— доки хтось тобі з цим не допоможе.

Це була гра, психологічна гра, а я не грав у такі ігри. Я не відповів. Він запросив мене до себе додому, тож рано чи пізно мав дійти до суті. Він вказав на кальян, закликаючи мене затягнутись. Я затягнувся.

— Під час мого перебування в компанії з Хадербгаєм,— провадив він,— не було нікого могутнішого за мене, хоч я й не ходив на наради. Хадербгай знав, що я можу перетворити будь-яку пустелю на весняний струмок зі святою водою, і битиме він навіть з його вуст. Коли він усвідомив мою вправність, то мав лише два варіанти: убити або використати. Ти можеш зробити з цього висновки.

Він пильно на мене поглянув.

— Будь ласка, не треба порад про вбивство людей,— відразу попросив я.

Його це дуже розвеселило, і Таурег знову помахав трубкою від кальяну.

— Затягнися! — наказав він.

Я пихкотів, аж доки вуглинки в лотосовій чаші не почали сяяти, неначе мініатюрне сонце, а потім глибоко вдихнув, знову закрив трубку і видихнув стовп диму, що хвилями закрутився попід стінами кімнати з арками.

— Неймовірно! — вирішив Таурег.— Ніколи не довіряй чоловікові, який не може втримати свого гашишу.

— Занадто швидко? — висловив я припущення.

— Гашиш розв’язує язика,— посміхнувся він.— Тож продовжмо нашу розмову.

— Гаразд. Продовжмо.

— Цей ірландець, його ненависть спрямована не на тебе. І ніколи не була. Він ненавидить Абдуллу. Він атакує тебе, бо знає, як це зачіпає Абдуллу.

— І що ти про це все знаєш?

— Я знаю, що ірландець ходив до твоєї дівчини в її останню ніч.

Я не зміг приховати шоку.

— Так, я знаю про останню ніч твоєї дівчини.

— Але як?

— Спершу ще раз затягнися,— порадив він, показуючи на кальян.— Ти ж розумієш, що для деяких зізнань потрібен стан трансу, щоб їх повністю зрозуміти?

«Гаразд,— подумав я.— Тепер я все зрозумів».

— Тауреже, я усвідомлюю, що ти проводиш наді мною психологічні експерименти. Було б добре, якби ти й мене до них підключив, щоб ми могли дійти до суті разом.

Він любив веселитися, каральний психоаналітик, і мав своєрідний сміх, високий і уривчастий, який ніколи не змінював висоти чи тону. Не було для нього чогось більш смішного, а чогось менш смішного, й він ніколи не пирхав, не хихикав, не мінявся.

«Сміх і хода про все тобі розкажуть» — колись казав мені Дідьє.

— Як би я хотів улаштувати ще бодай одну таку