Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Що ж ти робитимеш тепер сама?

— Трохи відпочину. Потім у мене знову буде робота. Тут, у готелі, є дитина. Два тижні тому народилася. Матері скоро треба знову виходити на роботу. От я й буду названою бабусею.

Мориц Розенталь трохи підвівся на постелі.

— Дитятко? Півмісячне? Тоді воно вже француз! А я цього не домігся й до вісімдесяти років. — Старий посміхнувся. — А ти не забула співати колискових пісень, Едит?

— Ні.

— Тих пісень, які ти колись моєму синові співала на ніч. Давно це було, Едит. Несподівано все стало далеким минулим. А ти не можеш заспівати мені яку-небудь із них? Часом я теж стаю мов дитя, що хоче спатки.

— Яку ж тобі, Морице?

— Про бідну єврейську дитину. Ти співала її сорок років тому. Тоді ти була така гарна й молода. Ти й тепер іще гарна, Едит.

Едит Розенфельд усміхнулася. Потім трохи випросталась і почала співати своїм надломленим голосом стару єврейську пісню. Голос її трохи деренчав, як мелодія старої музичної скриньки. Мориц Розенталь відкинув голову на подушку і слухав. Він заплющив очі й спокійно дихав. А стара Едит стиха співала тужливу мелодію бездомних на сумні слова:

Мигдаль та родзинки,

Продай — купи.

Такий твій хліб єврейський, синку.

Спи, синку, спи…

Рут і Керн сиділи мовчки й слухали. Над їхніми головами шумів вітер часу — сорок, п’ятдесят років пролинуло в розмові старої Едит і старого Морица, і обом старим здавалося цілком природним, що ті роки минули. А тут поруч тулилося двоє двадцятирічних молодят, яким і один рік здавався чимось нескінченним, чого й думкою майже не осягнути, і їх охопив примарний страх: все минає і мусить минути, а колись черга дійде й до них…

Едит Розенфельд підвелася й схилилась над Морицом Розенталем. Старий слав. Вона постояла, подивилась на велике старече обличчя, потім сказала:

— Ходімо, хай собі поспить.

Вона погасила світло, всі тихо вийшли з кімнати в темний коридор і попрямували навпомацки до своїх кімнат.

Пхаючи від павільйону важку тачку із землею, Керн саме наближався до Мариля, як тут його зупинили два чоловіки.

— Одну хвилиночку, будь ласка! І ви теж, — звернувся один із них до Мариля.

Керн неквапно поставив тачку на опори. Він уже знав, у чому річ. Знайомий тон: хоч би заїхав на край світу і заснув би найміцнішим сном, то, почувши біля свого ліжка цей тихий, ввічливий і невблаганний тон, одразу схопився б на ноги.

— Чи не будете ви такі ласкаві показати нам свої документи?

— У мене при собі їх немає, — відповів Керн.

— А може, ви будете такі ласкаві й спершу покажете свої документи? — спитав Мариль.

— Та звичайно ж, будь ласка! Дивіться, адже цього досить, чи не так? Поліція. Цей добродій — контролер міністерства праці. Ви самі розумієте: велика кількість безробітних французів змушує нас контролювати…

— Розумію, мсьє. На жаль, я можу показати вам тільки дозвіл на проживання; дозволу працювати я не маю; та ви, напевно, й не сподівались іншого…

— Ви маєте рацію, шановний, — ввічливо сказав контролер, — ми й не сподівалися. Але нам і цього досить. Можете й далі працювати. У цьому винятковому випадку, на будівництві виставіки, уряд не збирається вдаватись до надто суворих розпоряджень. Будь ласка, пробачте, що потурбували.

— Прошу, прошу, адже це ваш обов’язок.

— Можна подивитись на вашу посвідку? — звернувся контролер до Керна.

— У мене її немає.

— І жодного папірця?

— Жодного.

— То ви приїхали сюди нелегально?

— Іншої можливості в мене й не було.

— Дуже шкодую, — втрутився агент поліції, — але вам доведеться поїхати з нами до префектури.

— Я розумію, — відповів Керн і повернув голову до Мариля. — Передайте Рут, що мене таки схопили; я постараюсь повернутись якомога швидше. Нехай не хвилюється.

Усе це він сказав німецькою мовою.

— Можете поговорити ще трохи, — люб’язно заявив контролер.

— Я піклуватимуся про Рут, поки ви повернетесь, — мовив Мариль німецькою. — Ні пуху, ні пера вам, друже. Просіть, щоб вас випхнули через Базель. А через Бургфельден повернетесь назад. Із заїзду Штайфа подзвоните в готель Штайфа в Сен-Луї, попросите таксі до Мюлуза, а звідти — до Бельфора. Це найкращий шлях. Якщо ж вас помістять у Сайте1, тоді пишіть мені якомога скоріше. Кдас-ман прослідкує за вами зі свого боку. Я зараз подзвоню йому.

На прощання Керн кивнув Марилю, потім сказав:

— Я готовий.

і

В’язниця в Парижі.

Представник поліції передав його агентові, що чекав поблизу. Контролер посміхнувся до Мариля.

— Добре напутнє слово сказали ви йому, — чистою німецькою мовою зауважив він. — Здається, непогано знаєте наші кордони.

— На жаль, — відповів Мариль.

Мариль із Вазером сиділи в бістро.

— Давайте ковтнемо ще по чарочці, — запропонував Мариль. — Чогось мені боязко йти в готель. Це зі мною таке вперше діється! Що ви п’єте — фін чи перно?

— Звичайно, фін, — з гідністю заявив Вазер. — Ганусівка — то скорше для жіноцтва.

— Тільки не у Франції. — Мариль підкликав офіціанта й замовив коньяк та чисте перно.

— Я можу сказати їй про це, — запропонував Вазер. — У наших колах це доводиться робити досить часто. Не встигнеш огледітись, як уже когось та злапали, і треба обережно повідомити про це його дружині чи нареченій. Найкраще в цьому ділі — почати з великої спільної справи, яка вимагає жертв.

— Про яку це ви спільну справу?

— Ну, звичайно, про антифашистський рух! Революційна освіта мас і таке інше.

Мариль хвилинку уважно придивлявся до молодого комуніста, потім спокійно сказав:

— Ні, Вазере, так ми, певно, недалеко зайдемо. Щось подібне годиться для якось-там соціалістичного маніфесту і не більше. Я й забув, що ви завзятий політик. Давайте доп’ємо наші чарки та й до зброї! Якось та впораємося з цим ділом.

Вони розплатилися й пішли до готелю, місячи ногами брудну снігову кашу. Вазер пірнув у катакомби, а Мариль поволі попрямував сходами нагору. Підійшов до кімнати Рут і постукав у двері. Дівчина одчинила так швидко, ніби чекала під дверима. Коли побачила Мариля, усмішка на її личку згасла.

— А, це ви, Марилю… — мовила вона.

— Я. А ви, певно, не ждали мене, правда ж?

— Я думала — Людвіг. Він теж ось-ось має прийти.

— Ага…

Мариль зайшов до кімнати. На столі стояли тарілки з хлібом та накришеною ковбасою, на спиртівці кипіла вода, у вазі стриміли квіти. Мариль подивився на все це, глянув на Рут, яка стояла перед ним, чекаючи, що він скаже, потім — аби не стовбичити без діла — нерішуче взяв у руки