Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Квіти… — пробурмотів він. — Навіть іще й квіти…

— У Парижі квіти дешеві, — зауважила Рут.

— Еге ж. Та я нічого й не кажу. Тільки… — Мариль поставив вазу назад так обережно, наче вона була не з грубого дешевого скла, а з най-тоншої порцеляни. — Тільки все це страшенно утруднює мені справу…

— А що сталося?

Мариль не відповів.

— Тоді все ясно, — збагнула Рут. — Людвіга схопила поліція.

Мариль обернувся до неї:

— Так, Рут.

— Де він?

— У префектурі.

Рут мовчки взяла пальто, одягла його, запхнула до кишень деякі речі й попрямувала повз Мариля до дверей. Але той затримав її.

— Це безглуздо, — мовив він. — Ні йому, ні вам це не допоможе. У нас є людина в префектурі, яка стежитиме за ним. Лишайтеся тут!

— Як я можу тут лишатись? Так я, може, хоч побачу його! Нехай і мене посадять разом із ним! Тоді ми вдвох і кордон перейдемо.

Мариль міцно тримав Рут за руку. Вона поривалася, наче заведена пружина. Личко її зблідло і від напруження неначе поменшало. Зненацька вона ніби зів’яла й сказала безпорадним голосом:

— Ну що ж мені робити, Марилю?..

— Лишайтеся тут. Класман вартує у префектурі. Він передасть нам, що буде далі. Людвіга можуть лише вислати. Тоді він через кілька днів повернеться. Я пообіцяв йому, що ви чекатимете його тут. Він певен, що ви все зрозумієте й не будете робити ніяких дурниць.

— Так, я постараюсь. — Очі Рут налилися сльозами.

Вона скинула пальто, воно впало на підлогу.

— Марилю, — мовила вона, — за що з нас так знущаються? Адже ми нікому нічого не заподіяли!

Мариль хвилинку дивився на неї в задумі, потім сказав:

— Я гадаю, саме в цьому й причина. Справді, мені здається, що це так.

— А його не посадять у тюрму?

— Гадаю, що ні. Про це ми дізнаємося через Класмана. Треба почекати до завтра.

Рут кивнула й повільно прибрала пальто з підлоги.

— Класман вам не сказав більше нічого?

— Ні. Я говорив з ним лише хвилину. Він одразу ж пішов до префектури.

— Я була з ним там сьогодні в першій половині дня. Мене викликали. — Вона дістала з кишені пальта якийсь папірець, розгорнула його й подала Марилю. — Ось…

То був дозвіл на проживання для Рут, дійсний на чотири тижні.

— Виклопотав комітет допомоги біженцям. У мене ж іще є прострочений паспорт. Класман прийшов сьогодні й приніс мені цю звістку. Він кілька місяців добивався дозволу. Я збиралась показати це Людвігу. Тому-то й квіти на столі…

— Так ось чому! — Мариль усе ще тримав у руці документ. — Це незвичайне щастя і страшенне лихо водночас, — мовив він. — Але більше — щастя. Це своєрідне чудо. Його нелегко діждатися вдруге. А Керна діждетеся, він ще повернеться. Ви вірите?

— Вірю, — сказала Рут. — Видно, щастя із нещастям у парі ходять. Але він повинен повернутись!

— Добре. А тепер давайте вийдемо на вулицю та десь пообідаємо. Ще й по чарочці хильнемо — за ваш дозвіл на проживання і за повернення Керна. Він — бувалий солдат. Усі ми солдати. І ви теж. Правду я кажу?

— Так…

— За те, що ви тримаєте в руках, Людвіг ладен п’ятдесят разів перейти кордон, ви це знаєте?

— Так, але я ладна сто раз відмовитись…

— Я знаю, — перебив Мариль. — Про це ми поговоримо, коли він знову буде тут. Таке одне з головних солдатських правил.

— А в нього є гроші на дорогу, щоб повернутись назад?

— Повинні бути. Як випробувані бійці, ми завжди носимо при собі такі резерви про всяк випадок. Якщо ж у нього не вистачить, Класман зуміє підсунути йому скільки треба. Він — наш авангард і патруль. А тепер ходімо!

Коли поїзд зупинився перед кордоном, Штайнер насторожився, як заведена пружина. Французькі прикордонні чиновники пройшли швидко й ні до чого не чіплялися; попросили паспорт, поставили на нього штамп і вийшли з купе. Поїзд рушив знову й поволі покотився далі. Штайнер розумів, що цієї миті вирішилась його доля: вороття вже не було.

Невдовзі зайшли два німецьких чиновники, привіталися.

— Будь ласка, ваш паспорт.

Штайнер дістав свою книжечку й подав молодшому, який звернувся до нього.

— З якою метою ви їдете до Німеччини? — спитав другий чиновник.

— Хочу провідати родичів.

— Ви живете в Парижі?

— Ні, у Граці. У Парижі я гостював у родича.

— Скільки ви збираєтесь пробути в Німеччині?

— Тижнів зо два. Потім знову повернуся в Град.

— У вас є іноземна валюта?

— Є. П’ятсот франків.

— Це ми повинні записати в паспорт. Ви ці гроші привезли з Австрії?

— Ні, мені їх дав кузен у Парижі.

Чиновник оглянув паспорт, записав щось у нього й поставив штамп.

— Маєте з собою речі, за які треба платити мито? — спитав другий чиновник.

— Ні, немає нічого. — Штайнер зняв з полиці свою валізку.

— Є ще й інший багаж?

— Ні немає, оце й усе.

Чиновник побіжно оглянув речі у валізі.

— У вас є при собі газети, журнали або книги?

— Немає нічого.

— Дякую. — Молодший чиновник повернув Штайнеру паспорт. Обидва прикордонники приклали пальці до кашкетів і вийшли з купе. Штайнер глибоко зітхнув. Несподівано він відчув, що весь мокрий від поту.

Поїзд поступово набирав швидкість. Штайнер, одхилившись на спину, дивився у вікно. Надворі стояла ніч, низько на небі швидко пливли хмари, а в розривах між ними блимали зорі. Мимо пролітали невеличкі, ледь освітлені станції. Мелькали червоні й зелені вогні світлофорів, поблискували рейки. Штайнер опустив вікно й виглянув. Вологий дорожній вітер ударив йому в обличчя й розтріпав волосся. Штайнер став дихати глибше: здавалося, тут було зовсім інше повітря. Тут був інший вітер, інші обрії, тут було інакше світло, тополі на шляхах згиналися інакше, якось рідніше, навіть дороги вели наче прямо йому в серце — він дихав глибше, йому було жарко, гаряча кров стукала в жилах, ландшафт навколо підіймався й дивився на нього трохи загадково, але вже не як на чужого…

«Що за чорт, — подумав Штайнер, — чого це я так розчулився?»

Він знову сів і спробував задрімати, проте не міг. Темні контури ландшафту за вікном вагона вабили й кликали його, у пам’яті з них виростали обличчя, а коли поїзд загримів по рейнському мосту, згадалися тяжкі воєнні роки; вода, вилискуючи в напівтемряві, текла з глухим шумом і вивергала сотні імен, майже зовсім забуті імена мертвих, зниклих безвісти, назви полків і прізвища товаришів, назви міст і військових таборів, усе то були назви й імена з минулої ночі довгих років, вони юрмою навалились на нього,