Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Веселка тяжіння, Томас Пінчон 📚 - Українською

Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Веселка тяжіння" автора Томас Пінчон. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 175 176 177 ... 294
Перейти на сторінку:
Хлопчик пручався, але вона його підхопила, одна рукавичка поміж ноги. Морітурі кинувся вперед. За мить усі троє зчепилися і почали борюкатися. Сіра нацистська скульптурна група, що могла отримати назву «Родина». Жодної вам грецької нерухомості, ні, вони рухалися. Але суть не у безсмерті, ось що їх різнило. Ані виживання поза відчуттями такого, ані передачі з покоління в покоління. Приречені, як авантюра д’Аннунціо у Фіуме[487], як сам Райх, як бідолашні створіння, від яких хлопчик тепер вирвався і чкурнув у вечір.

Маргерита впала на краю величезного темного ставка. Морітурі вкляк перед нею, а вона плакала. Жахіття. Те, що привело його сюди, що зрозуміло і потягло настільки бездумно, тепер мостилося спати. Умовні рефлекси, вербальне, впорядковане й обмундироване «я» знову набрали сили. Стояв навколішки і тремтів, ніколи в житті він ще так не боявся. Назад на Курорт його привела вона.

Тої ж ночі вона і Зиґмунд виїхали. Можливо, хлопчик надто злякався, можливо, було надто темно, у самого Морітурі виявилися сильні покровителі, бо він, Бог йому свідок, був там достатньо помітним — хай там як, але поліція не прийшла.

— Мені ніколи й на думку не спадало поїхати до них. Глибоко в душі я усвідомлював, що це вона вбивала, можете мені за це дорікнути. Але я бачив, до чого воно йшлося, і все стало на свої місця, офіційно чи ні, ну, ви розумієте…

Наступного дня було 1 вересня, і діти більше не могли б загадково зникати.

Перед полуднем потемніло. Під дашок попльовує дощик. Морітурі й далі не торкається своєї миски з вівсяною кашею. Слотроп спливає потом, витріщається на яскраві рештки помаранча.

— Слухайте, — спрацьовує його кмітливий розум, — а як щодо Б’янки? Їй із Ґретою нічого не загрожує, як гадаєте?

Ворушить вусами.

— Що ви маєте на увазі? Питаєте, чи можна її врятувати?

— Ох, бі-біп, япона мать, ну…

— Слухайте, а від чого ви можете її врятувати? — Його очі виганяють Слотропа із затишку. Тепер дощ уже таки добряче періщить по дашку, прозорим мереживом тече з краю.

— Хвилиночку. Ох, курва, та жінка вчора, у Sprudelhof…

— Так. Не забувайте, що Ґрета теж бачила, як ви вилазили із води, а тепер подумайте, які серед цих людей ходять байки про радіоактивність — серед мандрівників з курорту на курорт, сезон за сезоном. Благодать. Святі води Лурда. Загадкова радіація, яка може так багато вилікувати — може, вона і є остаточною панацеєю?

— Е…

— Я спостерігав за її обличчям, коли ви дерлися на облавок. Я був з нею на краю тої радіоактивної ночі і знаю, що вона побачила цього разу. Одне з тих дітей — збережене, виплекане болотом, радієм, росло вищим і міцнішим, поки повільна, в’язка і повільна течія несла його підземеллями, рік за роком, аж поки нарешті — вже дорослий і змужнілий — він дістався річки, виринув з її чорного марева і віднайшов її, Шехіну, наречену, царицю, доньку. І матір. Дбайливу, як рятівне болото і сяючий ураніт…

Майже над самими їхніми головами сліпучим яйцем зненацька вибухає грім. Десь посеред гуркоту Слотроп буркоче:

— Не кажіть дурниць.

— Ризикнете перевірити?

Це взагалі хто, ага, ну так, це яп-лейтенант, це він так на мене дивиться. А де Б’янчині руки, її беззахисний рот…

— Ну, за день, щонайбільше — за два будемо у Свінемюнде, правильно? — говорить, аби не… та вставай же з-за столу, засранцю…

— Підемо далі каналом, от і все. Насамкінець це вже байдуже.

— Послухайте, у вас же діти, як ви можете таке казати? Все, що вам потрібно, це йти «далі каналом»?

— Я хочу, щоб війна на Тихому океані закінчилася і я повернувся додому. А коли вже ви питаєте, хочу сказати, що тепер саме час сливових дощів, бай-у, коли достигають сливи. Мені хочеться бути з Мітіко та нашими дівчатками і більше ніколи не покидати Хіросими. Вам би там сподобалося — місто на Хонсю, на березі внутрішнього моря, дуже гарне, не велике і не мале, досить велике для бурхливого міського життя і досить маленьке для такого потрібного людині спокою. А ці люди не повертаються, вони залишають свої будинки, отак…

Раптом один із вузлів, яким прив’язано до поперечини важкий від дощу тент, не витримує, біла хріновина миттю розшнуровується і починає теліпатися під дощем. Дашок просідає, обдає дощовою водою Слотропа і Морітурі, обох, і вони вшиваються на нижні палуби.

Розходяться у натовпі гультяїв, ті саме почали прокидатися. Слотроп уже ні про що більше не думає, аби здибати Б’янку; у кінці коридора серед десятка порожніх облич він помічає Стефанію, вона у білому кардиґані та штанях, махає йому рукою. До неї він пробивається мало не п’ять хвилин, і за цей час добуває келих «бренді-александра», якийсь карнавальний капелюх, приліплену до спини афішку, котра, якби хто прочитав нижньопомеранською, спонукала би дати Слотропові доброго копняка, сліди від губної помади трьох відтінків пурпурного і чорну італійську maduro[488], яку хтось завбачливо підкурив.

— Може, ви і маєте вигляд душі компанії, — вітає його Стефанія, — але мене не надуриш. Під радісною личиною бачу лик Йони.

— Маєте на увазі, оте, як його…

— Маю на увазі Маргериту. Замкнулася у гальюні, істерика. Ніхто не може її звідти витягти.

— І ви розшукали мене. А що Танатц?

— Щез кудись Танатц, і Б’янка теж.

— Бляха-муха.

— Маргерита вважає, що ви її прикінчили.

— Ні, не я. — Слотроп коротко переповідає історію лейтенанта Морітурі. Її élan[489], її незворушність почасти зникають. Гризе ніготь.

— Так, ходили чутки. Від Зиґмунда перед зникненням чимало просочилося, лоскотав уяву, але ніколи не розповідав чогось конкретного, мав таку манеру. Послухайте, Слотропе, ви справді вважаєте, що Б’янка у небезпеці?

— Постараюся дізнатись, — і підскакує від добрячого копняка.

— Не пощастило, — радісно кричить голос за спиною. — Я тут один розумію нижньопомеранську.

— Не пощастило, — киває Стефанія.

— А я ж просто хотів задурно доїхати до Свінемюнде.

Але Стефанія кидає:

— Задурно можна потрапити лиш в одне місце. Відпрацьовуйте квиток — ідіть, переговоріть з Маргеритою.

— Хочете, щоб я… але послухайте…

— Нам зайві пригоди не потрібні.

На цьому судні то одне з головних правил — жодних пригод, тож Слотроп галантно встромляє недопалену сигару в зуби мадам Прокаловска й залишає її пахкати з кулаками у кишенях кардиґана.

У машинному відділені Б’янки вже нема. Він ходить серед пульсуючого світла лампочок, серед запакованої в азбест всячини, раз чи двічі обпікається у місцях з викришеною ізоляцією, зазирає у тьмяні закутки, хвилюючись за власну ізоляцію. Нічогісінько, тільки гуркіт машин. Прямує до

1 ... 175 176 177 ... 294
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веселка тяжіння, Томас Пінчон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"