Читати книгу - "Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі"

Логан свиснув.

— Ну ти даєш.

Дем’ян усміхнувся.

— Так, але просто так це не зробиш. Я маю довести, що гідний її.

Логан поплескав його по плечу.

— Тоді поїдемо разом. У нас обох є свої цілі, і я хочу, щоб ти досяг своєї.

Дем’ян усміхнувся, відчуваючи, що його рішучість лише зміцнилася.

— Поїхали в Катар.

Разговор Дем’яна и Логана внезапно прервал тихий голос.

— Будь обережний, Дем’яне.

Обидва чоловіки різко обернулися. У дверному проході стояв Рамзан—його обличчя було виснажене після довгих днів у лікарні, але погляд залишався пильним.

Дем’ян одразу піднявся, його голос став серйозним.

— Ти не повинен вставати, Рамзане. Тобі потрібно відпочивати.

Рамзан похитав головою, зробив крок вперед.

— Не можу мовчати. Якщо ти їдеш у Катар… тобі потрібно знати правду.

Логан з цікавістю подивився на них, а Дем’ян насупився.

— Я готовий. Говори.

Рамзан провів рукою по обличчю, ніби зважуючи свої слова.

— Королівська сім’я Вікторії—це не просто титули та традиції. Їм важливо, хто ти, звідки ти прийшов, яку силу маєш.

Дем’ян уважно слухав, його пальці несвідомо стиснулися в кулак.

— Ти про щось конкретне?

Рамзан опустив погляд, неначе уникаючи головного.

— Просто будь обережним. Не всі там будуть раді твоїй появі.

Дем’ян задумався.

— Але Вікторія кохає мене. Її вибір має значення.

Рамзан стиснув щелепу, але лише кивнув.

— Сподіваюся, що так.

Логан поклав руку на плече Дем’яна.

— Ми будемо там разом, брате.

Дем’ян видихнув і кивнув.

— Поїдемо в Катар.

Рамзан похитав головою.

— Я поки не готовий туди їхати. 

Дем’ян подивився на друга з розумінням.

— Тоді скажи, коли будеш готовий. Ми поїдемо разом.

Рамзан нічого не відповів, лише мовчки глянув у вікно, де за горизонтом згущалася ніч. Спочатку Рамзану потрібно придумати план, як побачитися з Рахімою.

Запоріжжя, Україна

Принцеса Ліза довго шукала Олафа по всій Україні. Кожне місто, кожна вулиця могли бути його прихистком. Але серце підказало їй правильний шлях—і воно привело її до Запоріжжя, у мальовничу Долину водоспадів.

Коли вона нарешті його побачила, її серце затрепетало.

Олаф сидів на камені біля бурлячого потоку, його плечі були напружені, погляд спрямований у воду, немов він намагався втопити свої гіркі спогади.

Ліза зробила крок уперед.

— Олаф…

Він повільно повернув голову, його очі потемніли від суму.

— Що тобі потрібно, Лізо? — його голос був тихий, але напружений.

Вона стиснула кулаки, набираючись сміливості.

— Я відмовилася від Таріка заради тебе, — промовила вона твердо. — Я покинула Катар, щоб знайти тебе.

Він здригнувся, але мовчав.

— Я кохаю тебе, Олафе. І мені байдуже, що скаже моя сім’я. Я не дозволю їм знову завдати тобі болю.

Олаф уважно слухав.

— Ти готова зректися своєї родини заради мене?

Ліза усміхнулася крізь набіглі сльози.

— Якщо вони знову тебе відкинуть—так.

Він довго дивився на неї, а потім, нарешті, зробив крок назустріч.

— Ти справді приїхала заради мене?

— Так.

Між ними запала мовчазна пауза, сповнена чогось важливого.

— Тоді ми поїдемо разом на день народження Крістіни, — сказав Олаф. — Ми покажемо всім, що кохаємо одне одного.

Вона кивнула, а потім Олаф, більше не вагаючись ні секунди, притягнув її ближче.

Їхні губи злилися у пристрасному поцілунку, а навколо шумів водоспад—як підтвердження їхньої любові, яку неможливо зупинити.

Мальовнича Київська обл, Україна

Вечірній Мальовнича потопав у м’якому світлі ліхтарів, а шум течії Дніпра створював спокійну, майже чарівну атмосферу. У дорогому готелі, наповненому розкішшю та святковим веселощами, принц Вахіт святкував день народження своєї сестри Еліс.

Але серед шампанського і сміху його увагу несподівано привернула вона.

Офіціантка Віра.

Її граційні рухи, зосереджений погляд, м’яка усмішка—все це змусило його серце завмерти. Він спостерігав за нею, ледь усвідомлюючи, що вперше в житті відчув щось більше, ніж просто інтерес.

Та коли він вирішив поглянути на неї ще раз, її вже не було.

Вахіт насупився і обережно запитав у адміністраторки:

— Де я можу знайти офіціантку Віру?

Жінка зам’ялась, її погляд потемнів.

— Вона звільнилася.

Вахіт здивувався.

— Чому?

Адміністраторка нервово подивилася на нього.

— Один чоловік чіплявся до неї. Вона більше не могла тут працювати.

Гнів спалахнув в очах принца.

— Хто він?

Адміністраторка назвала ім’я.

Не вагаючись ні секунди, Вахіт вирушив до цього чоловіка.

Коли він знайшов його, лють холодним потоком розлилася в його жилах.

— Якщо ти ще раз наблизишся до Віри… — його голос був низьким та загрозливим. — Я викличу поліцію.

Чоловік розгублено моргнув, але Вахіт не зупинився.

— Ти намагався її примусити… і це злочин. — Він зробив крок ближче. — Я—принц Катару. Думаєш, я дозволю тобі так чинити?

Чоловік розкрив рот від здивування, його обличчя зблідло.

— Я… Я більше не буду…

Вахіт пильно подивився на нього ще мить, а потім розвернувся.

Йому потрібно було знайти Віру.

Принц Вахіт скинув взуття, щоб відчути прохолоду піску. Вечірнє повітря було напоєне солонуватим ароматом річки, а далекі ліхтарі кидали тремтливі відблиски на воду. Він йшов пляжем, розшукуючи Віру.

Раптом його увагу привернула жіноча туфелька, що лежала на мокрому піску. А трохи далі—тихий плач.

Віра сиділа біля річки, її плечі здригалися, а погляд був опущений вниз.

Вахіт підійшов ближче, зняв піджак і обережно накинув його на її плечі.