Читати книгу - "Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі"

— Я знаю, що сталося, — його голос був тихий, але сповнений турботи.

Вона підняла на нього очі, сповнені болю.

— Чому тобі це цікаво?

Вахіт не відвів погляду.

— Бо ти не маєш лишатися з цим наодинці.

Віра мовчала кілька секунд, потім тихо сказала:

— У мене є мама та дві сестри. Старша, Світлана, працювала в Туреччині, але повернулася, бо робота покоївки не склалася. А молодша, Настя, мріє стати лікарем.

Вахіт уважно слухав.

— А твій батько?

Віра гірко усміхнулася.

— Він давно пішов. Працював у ЦРУ. Покинув нас, зрадив маму.

Вахіт відчув, як всередині щось стислося.

— Ти мрієш про кращу долю?

Віра кивнула.

— Так.

Потім вона запитала:

— А ти хто?

Вахіт усміхнувся.

— Я принц Катару.

Віра здивувалася.

— Я знаю твою сестру, принцесу Вікторію. Ми дружимо.

Вахіт зацікавлено підняв брови.

— Справді?

Віра кивнула.

— Вікторія добра.

Вахіт задумався, а потім запропонував:

— Ходімо в ресторан.

Віра усміхнулася.

— Так, давай.

У ресторані Вахіт подивився їй в очі і сказав прямо:

— Ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною в Катар, на день народження моєї сестри, принцеси Крістіни.

Віра застигла, а потім усміхнулася.

— Це шанс змінити моє життя.

Вахіт стиснув її долоню.

— Це шанс бути разом.

Светлана ніколи не думала, що опиниться в такій ситуації.

Вона жила простим життям, працювала покоївкою, мріяла про кращу долю. І коли зустріла Кемаля, її серце відкрилося надії. Він був добрим, уважним, делікатним. Він не здавався людиною, яку хвилювали титули чи статус.

Але в круїзі все змінилося.

Кемаль був принцом Катару.

Його сестри швидко дали зрозуміти, що вона тут зайва. Їхні слова, їхні погляди—все ясно говорило: вона не належить цьому світу.

Вона пішла.

Повернулася в Україну, до родини, без роботи, без надії.

І раптом дізналася ще одну правду.

Вона носила дитину Кемаля.

Її серце гучно калатало, думки плуталися. Вона могла б сказати йому, могла б спробувати повернути його…

Але ні.

Кемаль не повинен знати.

Ніхто не повинен знати.

Вона прийме це випробування сама.

Лідія дізналася, що її старша донька Світлана повернулася з Туреччини.

Без роботи.

Вона також знала, що Світлана зустрічалася з чоловіком на ім’я Кемаль, не підозрюючи, що він принц Катару.

— Ти марно з ним зустрічалася, — сказала Лідія, її голос був напруженим. — Турки… вони нечесні. Вони обманюють дівчат, а потім завдають болю.

Світлана мовчала.

Але в її погляді читався протест.

— Мам, ти нічого не знаєш про нього.

— Я знаю достатньо, — Лідія схрестила руки. — І що тепер? Де твоя робота? Де нормальний чоловік?

Світлана стиснула губи, її дихання стало тяжким.

— Мам, досить!

— Ти мене розчарувала, Свєто…

Розмова швидко переросла у сварку. Слова ставали різкими, голоси—гучнішими.

Коли в дім увійшла Настя, її серце стиснулося.

— Перестаньте! — вигукнула вона.

Напруження завмерло.

Настя поглянула на матір, потім на сестру.

— Досить сваритися. Сядьмо за стіл. Поговорімо спокійно.

Лідія насупилася, але врешті-решт зітхнула. Світлана відвернулася, намагаючись приховати біль.

За вечерею ніхто не повертався до теми Кемаля, але між Світланою та Лідією повисла холодна тиша.

Лідія все ще була розчарована.

А Настя залишилася єдиною, хто підтримував сестру.