Читати книгу - "У череві дракона"

— Ганю, я тебе образив?..

Її посмішка із глузливої стала ніби винуватою. Рука її знов торкнулася моєї руки, слова прозвучали щиро, сердечно:

— Ні, Сергію. Ти не образив. Просто я гадала, що ти… Ну, чого ж мені ображатися? Не маю права. Просто я дурна, Сергію. Дурна, та й годі.

Зняла вінок з голови, кинула його в багаття.

— Ганю! — долаючи в собі нерішучість, промовив я. — Ти дуже хороша, Ганнусю.

— Може, й хороша, — відгукнулась вона. — Все життя була б хороша. Та що з того?..

Десь у мене вже просилися інші слова — саме такі, які хотіла почути Ганнуся, але сказати їх не вистачало сміливості.

— Ми ж завтра побачимось? — чомусь запитав я.

— А що зміниться завтра? — вона потягнулась до кущика ковили й заговорила чомусь про неї. — Чужа вона тут. Зовсім не розмножується. Минулого року я всі кущі перелічила. Отам за дотом кущів двадцять. А яка гарна трава!.. Завтра… Завтра пізно буде, Сергію.

Потім сталося те, про що я вже розповів на початку. Вхопила мою голову обома руками, палко почала цілувати. Горнулася до мене всім тілом, гаряче в обличчя дихала. Впала горілиць, притягнула до себе й зашепотіла:

— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у мене був.

Голова моя лежала на її руці, щоками я відчував її груди. І так ми близько були одне до одного, що все б, напевне, сталося, якби не її останні слова. В них було стільки муки, що та мука мені передалась. Я зовсім забув про себе, вже не міг дослухатися до поштовхів у тілі власному — все те відступило, згорнулося, тільки голова паленіла та серце билося часто. Моторошно мені було від її слів. Кілька хвилин ми мовчки отак лежали, потім Ганнуся звільнила свою руку, підвелась і затулила обличчя долонями. Вона плакала.

Я теж підвівся, обхопив рукою її стан, притулився до неї плечем. Але все це вже було не так, як у ті хвилини, коли вона мене вперше поцілувала. Нічого іншого я не відчував, окрім терзань, які краяли її серце.

— Пробач, Сергійку. Забудь… Не думай про мене погано. Коли йшла до тебе, я сама себе нареченою твоєю оголосила. Дуби та берізки на весілля покликала. А більше нікого й не треба…

— Ну, то нехай, Ганю. Нехай буде наше весілля. Я теж іншого весілля не хочу.

— Ні, Сергію. Ти добрий, я знаю. Це вже ти від жалості кажеш. А я гадала, що свято тобі подарую.

— Ти подарувала мені свято. І воно в нас іще не одне буде.

— Не треба про це. Ходімо додому.

Ганнуся рвучко підвелася, накидала піску на багаття. Воно відразу ж погасло, тільки якась жаринка висвічувала з ями. Ганнуся кинула на неї жменю піску й тихо мовила:

— Оце й усе!..

Тільки зараз я розумію, що вона вкладала в ці слова.

Страшно мені їх пригадувати. І все ж оця остання жаринка із нашого багаття блимає в мозку моєму, наче просить: «Не гасіть, не гасіть! Дайте мені розгорітися…»

Виглянув місяць, він був уповні, і щось таке розлилося в душі моїй, що дихало вічністю, мовби споконвіку ми жили з Ганнусею на оцій землі.

Сосни гойдалися так само, як у часи Трипільської культури. Щоправда, не було тоді квадратів лісових та стовпів прикордонних у соснових державах, але це вже подробиці, від яких можна абстрагуватись. І, напевне, не одна душа людська каралася тими ж самими муками, які впали на нашу долю.

На нашу?.. А чи маєш ти право так сказати? Карається лише Ганнуся, а ти, Сергію, виявився надміру обачним та розважливим.

Ми йшли мовчки, я почував себе злочинцем перед чоловічою половиною роду людського. Кисіль малиновий, кваша вівсяна. Як мене мусила зневажати Ганнуся!..

І чомусь мені дуже закортіло виправдатися перед нею. То було щось таке дрібне, таке нікчемне, що я довіку не перестану ненавидіти себе за це менторство жалюгідне. Звідки воно в мені взялося? Мабуть, від отієї фальшивої гідності чоловічої, яку я нібито зганьбив. Словом, я покликав на допомогу примітивну педагогіку.

Я сказав:

— Хтось із нас двох розсудливішим мусить бути. Хвилина радості, а потім… Може, ти ще колись подякуєш. Ну, а того довгоносика… Ми з Яковом так його віддубасимо, що він дорогу сюди забуде.

У Ганнусиних очах зблиснуло щось гнівне, вона промовила майже з ненавистю:

— Якщо ти Якова в це втягнеш, я ніколи тобі не прощу!

— Ну, без Якова… Я й сам з ним справлюся.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Перестріну в лісі…

— Він не зупиниться.

— Тоді…

— Що тоді? Може, додому прийдеш кулаки показувати? Ні, Сергію. Не так я вирішила. Та цьому вже не бути.

— Ну, розумієш, Ганю, я хотів…

— Заспокойся, Сергію. Ти такий, яким тобі й належить бути. Іншим я тебе не уявляю. То вже був би не ти. Значить, не судилося мені. Прийму те, що судилося.

— Невже матір послухаєшся? — майже крикнув їй в обличчя.

— То вже не твій клопіт. А мати… Ну, хто ж у мене є,