Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Хоч поліція нас не шукатиме, ваша благородь? — поцікавився я, бо ж Мельников як дворянин якось та відіб’ється, а мене за такі пригоди легко до тюрми відправлять.

— Не шукатиме, цей негідник — шахрай, він поліції боїться не менше за нас! Покидьок!

Згодом я прочитав у газетах про такого собі хитруна, який продавав у Києві мазь, що начебто значно збільшувала чоловічу гордість. Продавав за великі гроші й лише поштою. Звісно, нічого та мазь не збільшувала, але ті, хто на гачок потрапляв, брехали, що допомагає, і шили в дурні інших. Так воно б і далі тривало, але щось у мазь шахрай не те поклав, то Мельникову, коли помазав він, почало пекти і пухирі пішли. Це вже я дізнався, коли його жінка, благовірна Дашенька, просто в конторі скандал зчинили і викричали всі подробиці. Ось так, навіть така розумна людина, як їх благородь, дурниць наробив. Бо хотів покращити те, що Бог створив. Неправильно це.

Ото йду, згадую про старі часи, а потім зупинився наче вкопаний. Рота роззявив, брови насурмонив, думаю. Потім як ударю себе долонею по голові — і побіг. Щосили побіг, так що аж люди на мене з подивом дивилися. Я й сам собі дивувався, що такий дурень і раніше все не зрозумів.

Прибіг до будинку Семенових і подзвонив одразу. Стою, хекаю, аж язика висолопив. Ще раз подзвонив, і ще, смикати хвіртку став. Тільки тоді на поріг вийшла вдова Семенова. З того, що я про неї чув, очікував, що не буде дуже горем убита за покійним чоловіком Але так виглядало, що побивалася. З лиця зовсім спала, шкіра аж сіра зробилася, оченята заплакані. Перелякано дивиться на мене. А мені здається, що я її десь бачив.

— Хто ви? — питає вдова.

— Ваша сестра в біді! Відчиніть!

— У біді? Що сталося? — злякалася вона.

— Відчиніть, я за її дорученням! Мене звати Іван Карпович Підіпригора Чули про такого?

— Так, чула, але...

— Справа життя та смерті! Її треба рятувати!

— Так, зараз!

Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.

— Де її кімната? — питаю.

— На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?

— Не заважайте, я зараз!

Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.

— У вас є чорний хід?

— Так! А що з Марією?

— Я врятую її, не хвилюйтеся! — запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.

Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.

— Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

— Саме так.

— І чи близькі до розв’язання?

— Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

— Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

— Подивимося, — я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

— Не пустять вас, нікого не пускають, — зітхають писаки.

— Пустять, ще й як пустять, — впевнений я.

І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.

— Що вам?

— Є розмова.

— Що ж, заходьте.

Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.

Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.

— Що вам потрібно? — руда не приховує свого роздратування.

— Поговорити з вами і вашою сестрою.

— Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! — пирхає на мене Марія.

— О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, — посміхаюся.

— Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!

— Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?

— Вона не хоче розмовляти з вами!

— Неправда, — чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.

— Олено, будь ласка, вийди!

— Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, — вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. — Ходімо до зали.

Ми проходимо, сідаємо за стіл.

— Хочете чаю? — питає Олена.

— Якщо можна.

— Маріє, будь ласка, — звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.

— Про що ви хотіли поговорити?

— По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, — дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. — По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.

— Що ж, запитуйте.

— Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?

— Я спала Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.

— Він щось почув?

— Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.

— Що далі?

— Крики і стрілянина Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.

— Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.

— Мабуть, це був той четвертий злочинець.

— А гроші?

— Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.

— А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.

— Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович.