Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Острів Дума 📚 - Українською

Читати книгу - "Острів Дума"

490
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Острів Дума" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 177 178 179 ... 198
Перейти на сторінку:
кивнув, а відтак показав на сонце. За хвилину-дві воно вже всядетьсяна обрій і тоді простягнута ним до нас доріжка з теперішньої жовтої перетвориться на чисте золото.

— Але ж темні сили починають свою гру у темряві. Де зараз захована порцелянова Персе? Є якісь думки, де вона опинилася після того, що відбулося на цьому пляжі?

— Я не знаю достеменно, що відбувалося після того, як Джон Істлейк убив Няню Мельду, лише можу собі уявити в загальних рисах. Елізабет... — тут мене пересмикнуло, — вона доклала всіх своїх маленьких сил і все зупинила принаймні на якийсь час. Дійшла межі. Батько мусив би почути її голосний плач, і це, либонь, єдине, що могло повернути його до тями. Він мав би згадати, що, які б жахи вже не відбулися тут, а в Гнізді Чаплі у нього залишилася жива донька. Він навіть міг пригадати, що за сорок миль звідси в нього є ще дві дочки. Тож він мусить зайнятися впорядкуванням цього гармидеру.

Джек без слів показав на обрій, якого вже торкнулося сонце.

— Я бачу, Джеку, але ми вже ближче до кінця, ніж тобі здається. Я висмикнув останній аркуш, увінчавши ним вершечок стосу.

Рисунок був геть схематичним, але посмішку на ньому неможливо було не впізнати. Це був Чарлі, садовий жокей. Я підвівся і запропонував їм відвернутися від Затоки й очікуючого корабля, котрий став тепер чорним силуетом на золотому тлі.

— Ви її бачите? — спитав їх. — Япомітив її ще по дорозі сюди від будинку. Маю на увазі справжню статую жокея, а не той її фантом, що являвся нам раніше.

— Я нічого не бачу, — здивувався Ваєрмен, — але гадаю, якби вона там дійсно стояла, я б навряд чи її не помітив, мучачо. Звісно, висока трава, але той його червоний картуз все’дно мусів би стирчати. Хіба що статуя замаскована десь серед бананових дерев...

— Ага, ось вона! — буквально зареготав Джек.

— От, бля, де ти її бачиш? — уражено вигукнув Ваєрмен. — Ну та де ж?

— Позаду тенісного корту.

Ваєрмен придивився, почав казати, що нічого там не видно, та враз змовк.

— Чи мені, курва, повилазило, — зітхнув він. — Ця чортівня стирчить там догори ногами, так?

— Так. А оскільки ніг у статуї нема, ви бачите її залізну квадратну основу. Статуя Чарлі — це мітка на потрібному нам місці, amigos. Але спершу ми мусимо знайти драбину.

— 2 —

Я не мав ніяких передчуттів стосовно того, що очікує на нас у довгій, увитій рослинами, задушливо розпеченій господарській будівлі, і не помічав у Ваєрмена в руках автоматичного «Орла Пустелі», аж поки той не почав бабахкати.

Двері стодола мала того типу, що розсуваються на полозах, але цим соватися вже було не до снаги. Багато десятиліть тому вони залишилися розчинені, та так і приіржавіли. У восьмифутової ширини проході між дверми, мов фіранка, згори звисав сіро-зелений іспанський мох.

— Те, що ми шука... — почав я, і тут, хлопаючи крильми, з палаючими синім вогнем очима вилетіла чапля, її довга шия витягнута вперед, жовтий дзьоб загрозливо клацає. Вона зірвалася в повітря прямо з порогу, і я не мав сумнівів, що цілить вона мені в очі. Раптом рявкнув «Орел Пустелі», і синє сяйво очей скаженого птаха, разом з його головою, розхлюпнулося мальовничими бризками. Чапля вдарилась об мене, легесенька, мов дротяна мотанка на порожньому каркасі, і впала мені під ноги. І в ту ж мить у мене в голові пролунав високий, сріблястий крик люті.

І не лише в мене. Ваєрмен здригнувся. Джек випустив з рук дужки пікнікового кошика і затулив собі вуха долонями. Далі все стихло.

— Одна дохла чапля, — промовив Ваєрмен. Голос його прозвучав не безтрепетно. Він зіштовхнув купу пір’я у мене з ніг. — Бога ради, не виказуйте мене агентам Управління з охорони дикої природи. Постріл у птаха цього виду може коштувати мені п’ятдесят тисяч штрафу і п’ять років в’язниці.

— Звідки ти знав? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Хіба це важить? Ти наказав мені застрелити цю твар, тільки-но я її побачу. Ти Самотній Рейнджер, а я — Тонто[389].

— Але ж ти тримав пістолет напоготові.

— У мене прокинулася ота штука, що її Няня Мельда назвала б інтуїцією, якби в неї запитали, навіщо вона вдягає браслети своєї матінки, — абсолютно серйозно відповів Ваєрмен. — Щось наглядає за нами, це так, погодимося. А після загибелі твоєї дочки, можна вважати, ми отримуємо деяку допомогу. Але свою частку роботи мусимо зробити самі.

— Поки ми нею займаємося, тримай зарядженою свою стрілялку, — порадив я.

— О, можеш не сумніватися.

— А ти, Джеку? Ти зможеш зарядити стрілостріл?

Тут проблем не було. Нам не терпілося застосувати стрілостріл.

— 3 —

У стодолі було темно, і не лише тому, що горб між нами й Затокою затуляв прямі промені сідаючого сонця. Небо поки ще було сповнене світла і шиферний дах зяяв тріщинами й дірками, але їх заплела густа рослинність. Згори лилося зелене, мутне, невірне світло.

Середина стодоли була порожньою, тільки старовинний трактор стояв там без коліс, на насаджених на масивні вісі матицях, неподалік від нього, біля інструментальної шафи, в яскравий промінь нашого ліхтаря попало розкидане іржаве знаряддя, а там і притулена до задньої стіни дерев’яна драбина. Хирлява й образливо коротка. Ваєрмен присвічував Джеку, поки той її випробовував. Коли він підстрибнув на другому щаблі, почувся загрозливий тріск.

— Перестань стрибати й віднеси її до дверей, — наказав я йому. — Це тобі драбина, а не трамплін.

— Ну, не знаю, — відповів він. — У Флориді не найкращий клімат для зберігання дерев’яних драбин.

— Дареному коневі... — нагадав Ваєрмен.

Джек перекинув драбину, скривившись од хмари пилюки й мертвих комах, що посипалися з її шести брудних щаблів.

— Легко вам казати. Не вам же, з вашою вагою, доведеться по ній лазити.

— Я снайпер в нашій банді, піпо[390], — повідомив йому Ваєрмен. — Кожному своє. — Він хотів промовити це весело, але прозвучало воно безрадісно, і вигляд він мав втомлений. — Едгаре, а де ж решта керамічних джбанків? Щось я їх не бачу.

— Може, в глибині, — припустив я.

Моя була рація. Там, у самому кінці будівлі, було приблизно десяток керамічних «кегликів»

1 ... 177 178 179 ... 198
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Дума», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Острів Дума"