Читати книгу - "Яр"

— Не має значення.

Я, вмочав перо в каламарчик, що лишився мені в спадок ще від діда Івана Писаря, і починав писати. Але тепер я був уже в ролі оборонця...

Вона: Землю нашу споконвіку заселяли три величезні союзи племен: поляни, древляни й сіверяни.

Він: У «Повісті временних літ» Нестор перелічує добрий десяток племен.

Вона: Я назвала три, решта, які наводить Нестор-літописець, то ніби «підплемена» полян: волиняни, тиверці, бужичі й так далі. Ті ж, які селилися на північ від них, жили в невигідних умовах. Там були ліси, болота й мочариська.

Він: То виходить, що українці склалися тільки з цих трьох основних племен?

Вона: Так. Але спершу перекипіли у великому котлі ірано-тюркської маси. Раніше в південних областях України, у стену, жили іранські племена з грецькою назвою скіфи. Ці, останні, втративши самостійність, перейняли мову українських племен, отже, асимілювалися. Так само зникли, втративши спершу мову, і численні тюркські народи — печеніги, половці, алани, торки, берендеї й так далі. Й оскільки всі вони так само, як і скіфи-іранці, були смагляві й чорночубі, то й ми, що є наслідком цієї ірано-тюрко-слов'янської суміші, теж помітно потемнішали й набули тих рис, які оспівуються в наших народних піснях: «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі...» А зовсім не від отієї галичі, яку називав ти.

Він: Куди ж ти відносиш галич?

Вона: Галичани, бужичі, тиверці, угличі — то підсоюзи великого союзу союзів: полян.

Він: Ти вважаєш, що всі ці племена, що населяли територію теперішньої України, і розмовляли однією мовою?

Вона: Питання слушне, але на нього одним словом відповісти не можна. Так, говірки цих племен були майже однакові. Принаймні, із їхнього синтезу витворилася й українська мова.

Він: Коли?

Вона: Десь на початку нової ери: коли закінчилась основна асиміляція іранських та тюркських народів. Але це ще не означає, що між племінними говірками не було ніякої різниці. На Полтавщині й зараз розмовляють не зовсім так, як, скажімо, на Вінничині. Але з цілковитою певністю можна сказати одне: не пізніше дев'ятого сторіччя нової ери мова наша вже існувала приблизно в такому ж вигляді, як і сьогодні.

Він: Дуже самовпевнено.

Вона: У мене є на те підстави. Якою мовою написано «Повість временних літ»?

Він: Старослов'янською... Чи не думаєш ти доводити свою тезу на підставі Несторової «Повісті»?

Вона: Придасться й «Повість», і «Слово про полк Ігорів», й інші літописи та документи.

Він: Цікаво, у який спосіб?

Вона: Як тобі відомо, усі ці твори писані старослов'янською мовою. Але ця мова Не була мовою народу. Нею лише писали книжки та ще виголошували з амвона проповіді. Подібне явище — не дивина. Літературна мова існує в кожної цивілізованої нації. Нашим пращурам трохи навіть пощастило: вона була бодай якоюсь мірою зрозуміла їм. У гіршому становищі опинились народи, що сприйняли християнство від католицького Риму. Літературною мовою тих держав була майже нікому не зрозуміла латина.

Він: Хочеш сказати, що люди в Київській державі говорили не старослов'янською мовою?

Вона: Саме це й спробую довести.

Він: Сміливо, сміливо...

Вона: Ти не квапся.

Він: Хто ж тобі в цьому допомагатиме?

Вона: Сам Нестор-літописець.

Він: Аж отак?

Вона: Я просто ловитиму його на помилках. Річ у тому, що Нестор, хоча й був людиною високоосвіченою, але ж лишався сином свого народу. Та оскільки він розмовляв так, як його навчила мати, то й мусив бодай інколи хибувати на українізми. І, на наше щастя, ці помилки трапляються в нього буквально раз у раз.

Він: Конкретніше.

Вона: Це дуже довго розповідати, у твоїй брошурі не вистачить місця.

Він: Тоді хоча б деякі факти!

Вона: Візьми для початку, скажімо, славнозвісну літеру «ять». Вона вимовлялася як «і». Попідставляй на місце «ятів» «і» — і зразу відчуєш: мова помітно українізується. За часів Нестора писали «лѣто», а читали «літо». І Нестор щоразу помиляється й пише «і» замість «ѣ».Це вже доказ, чи не так?

Він: Припустімо.

Вона: Крім того, в «Повісті», «Слові» та інших пам'ятках того часу дуже густо трапляються й відверті українізми, наприклад: як, бо, втікати, орати, хочем, осе та багато інших. Або характерні тільки для нас та ще поляків закінчення давального відмінка: Володимирові, Данилові, Василькові тощо.

Він: Звідки ж узялася та старослов'янська мова? Від болгар?

Вона: Великі просвітники Кирило й Мефодій створювали свою абетку та граматику й перекладали перші книжки слов'янською мовою не для нас і навіть не для болгар, від яких ми перейняли письмо, а для моравців. Моравський князь Ростіца (або Ростислав) запросив із Константинополя місіонерів, які знають слов'янські мови, щоб охрестили моравський народ. Але це складна історія. Католики згодом прогнали православних духівників, а разом із ними й слов'янську писемність. Вона потрапила спершу до болгар, а вже потім і в Київ. Отже, пройшла чималий шлях, збагатившись на моравські, болгарські, сербські, а потім українські слова та граматичні особливості. І головне — була зручна для вживання всіма слов'янами. Болгари кажуть «paкá», поляки «рéнкa», українці — «рука», писати ж можна було однаково — через літеру «ъ». Отже, Кирило з Мефодієм були справді геніальними вченими.

Він: Усе це добре, але й у твоїй теорії багато натяжок. Просто всі слов'янські мови, у тому числі й українська та російська, могли розійтися пізніше, а в часи Київської Руси нічим не відрізнялися. І ті, й інші могли казати «лето», «конь»...

Вона: Однак просто абсурдно звучить, коли слова «храмъ святоѣ Богородицѣ» читають як «храм святое Богородице». А воно ж звучить зовсім природно: Храм