Читати книгу - "Яр"

Він: Якщо це — усі твої докази, то вони не зовсім переконують.

Вона: Чому всі? Я зумисне лишила на кінець абсолютно неспростовний доказ.

Він: Який?

Вона: Слухай же. Коли була відторгнута Закарпатська Україна від нашої землі?

Він: У IX сторіччі.

Вона: Тобто, незабаром після того, як утворилася Київська держава, так?

Він: Так...

Вона: В який же спосіб можна пояснити ось цей факт, що закарпатці, які практично ніколи не були в одних межах із рештою вкраїнського народу, розмовляють так само, як і всі українці?

Він: Як?

Вона: Українською мовою!

Він: Та-ак... Це справді аргумент... Але... закарпатська говірка трохи відрізняється від інших.

Вона: Не дужче, ніж полтавська від чернігівської чи житомирська від галицької. Згоден?

Він: Що ж... Згоден! Аргументи невідпорні. Особливо цей, останній, про Закарпаття. Щоправда, є й певні уточнення...

Вона: Які?

Він: Князь Федір Коріятович, який жив у середні віки, вже після татарської навали, посварившись із своїми сусідами-феодалами, подався під захист угорського короля й вивіз із Поділля на Закарпаття багато народу.

Вона: Цей факт не вартий на особливу якусь увагу. Навіть коли вірити легендам, а вони завжди перебільшують, подолян тих було всього кілька тисяч. Тож вони мусили негайно розтанути у величезній масі закарпатців... То як? Довела я тобі?

Він: Довела, довела. Нічого сказати не можу.

Вона: І висновок такий: українська мова була поширена на всій території України вже в IX сторіччі. А може, і раніше навіть. Отже, у Київській Русі розмовляли по-українському.

Він: Як же утворилась російська мова? І коли?

Вона: Російська мова — то суміш слов'янської та угро-фінських мов, бо майже всю територію Росії колись заселяли угро-фінські племена: чудь, ведь, весь, меря, мурома й так далі. Літописець наводить їх добрий десяток. Усі вони були слов'янізовані, унаслідок чого утворився й російський народ. А слов'янських племен було значно менше: новгородці, псковичі, смоличі та ще два племені польського походження — радимичі й в'ятичі. Отже, росіяни відсотків на тридять-сорок слов'яни й на шістдесят-сімдесят — угро-фіни.

Він: А українці?

Вона: І ми десь відсотків на сорок або й п'ятдесят слов'яни, решта ж нашої крові — скіфська й тюркська. Тому ми й такі темні, кара нація, а росіяни — світлі.

Поставивши останню крайку, я відкинувся назад і сперся спиною на холодну стіну. Роботу було закінчено, і я мав право спочити після кількох днів напруженої праці. Але в очах і досі ряхтіло мідяне Ганнине волосся, і вона немов усміхалася мені.

— Усе, — сказав я.

І вона теж підтвердила:

— Усе...

Однак та її азартна, запальна усмішка, що ввижалася мені протягом усієї уявної дискусії, зникла.

— Мені вже час додому? — сумно спитала Ганна.

— Час.

Я знав, що поводжуся надто жорстоко, та не міг інакше.

— Гра закінчилася. Усе лишалось на старих місцях, як було й досі.

— Ти сам не віриш у свої слова.

— А ти чого знущаєшся?

Мене це злило, я відчував, що не владен прогнати її.

— Ти й сам не хочеш, щоб я йшла звідси.

— Це неправда!

— Ти кривиш душею. Я знаю тебе не перший рік. У тобі зараз почуття борються з обов'язками.

— І що ж мені робити?..

— Це в тебе вже було одного разу. Тоді ти пішов до неї. Я спробував зловити вираз Ганниних очей, але вони танули в півмороці кімнати. І лише чувся її тихий голос:

— Ти хотів, щоб я йшла додому. Я вже йду.

А мені тепер було важко сказати, чого я хочу.

— Добре... Йди...

Я роздягся, ліг у постіль і заплющив очі, та сон довго ходив круга, не наважуючись торкнутися моїх скронь.

Уранці він почувався дуже стомленим і ледве змагав зосередитись на нудних паперах допиту у справі чергової крадіжки. Факти й прізвища викликали в нього здивування. Хіба в такий час людині нема чим зайнятися кориснішим? Двадцять кілограмів малясу й підвода жому. Іншим разом кожне ім'я викликало в пам'яті якісь асоціації, і Максим починав міркувати: що штовхнуло людину на такий ризикований крок? Голод чи романтика забороненого плоду? Тепер же дивився на густо списаний папір, і чорнильні слова лишалися мертвими.

Афіноґен раз по раз бігав до будинку через дорогу, мало уваги звертав на свого заступника, і Максим був йому мимоволі вдячний за це. Якось доводилося дати раду тій брошурі, яку він вимучив безсонними ночами, але ж як? Піти знову до Поповича? Олег сприйме це за спробу покаяння. Що ж тоді робити?

Коли годинник на стіні показав п'яту, Максим швиденько вдягся, замкнув двері й одніс ключа на табло до чергового. І в коридорі здибався з Базилевич. Пані Ганна була в своєму чорному зимовому пальті з протертим комірцем під котика. Певно, у очах у Максима було щось незвичне, бо вона подивилася на нього довгим поглядом.

— Драстуй...

— Драстуй, Максиме. Ти щось хочеш мене спитати?

Йому стало ніяково, що зумисне підстеріг її на виході, і головне, що й вона це