Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Поволі рана сирітства, голоду, злигоднів, як отой рубець на його шиї, заросла і зарубцювалася. Шкільні завдання вдома він виконував старанно, тож часто давав їх списувати іншим за гас, хліб, олію, масло, сало, макуху та насіння.

Зшитки й підручники, олівці й чорнило - завдяки Петрові Овдійовичу, Арсенові Кузьмовичу і Марті Давидівні – Янчук отримував у школі безкоштовно, виклянчував ще й у комуні додаткові, приносили йому їх і тітки Уляна з Явдохою, бо обидві були освіченими. “Духовних” їхніх книжок Петро не читав, а лише переглядав “для звітності”, а “мирські” перечитував ночами часто до самого ранку. Переглядав він уважно і комунівські газети – не лише із-за новин, а й заради нових тем для власних дописів, у яких він найчастіше критикував безпорядки в комуні, ховаючись за різними псевдонімами.

Одного дня по дорозі зі школи Петро наздогнав Миколку Денегу - Чилишиного сина. На ньому він упізнав батькову шапку-будьонівку і свій костюм, подарований Тодосем і проданий при конфіскації.

- А говорили, що й ти здох із голоду, - косо поглядаючи на Янчука, першим заговорив Миколка, як вони порівнялися.

- Недалеко було до того, шкете, - уважніше глянув Петро на хлопцеве вбрання.

- Чого банькуєш очима? Зносив я вже костюма твого і батька твого шапку, - продовжив злобиво Денега, ніби глузуючи. – Були ваші, стали наші! Мати купила їх!

- Та я хіба що? Зносив, то й добре.

- Не вам же, саботажникам та контрі всякій, носити.

- А ти звідки знаєш, що ми контра і саботажники? – посміхнувся Петро.

- Та вже знаю, хоч і шкет, як дразнишся.

- Дарма ти так, Миколко. Мій батько був за революцію, з Василенком і Щорсом воював, зі Жлобою й Котовським, з Коцюбинським і Приймаком. У розвідку ходив, а туди хіба контру допускають?

- Мій вдома воював, та вбили його контри.

- Як то “вбили контри”? Хіба він не в окружкомі? Не в Черкасах?

- В яких Черкасах? Мати знають, де він і убитий був.

- Може й так, але школярі кажуть, що він кинув матір і тебе та влаштувався в прийми. У хаті-читальні я це саме і від дядьків чув.

- Чув-чув, - чвиркнув набік слиною Миколка. – Бреханина все!

- Мені байдуже – що знаю, те й кажу, а тебе шкода, бо також без батька ростеш.

- Ростеш, ростеш! Тобі яка болячка до того!? – різко повернув хлопець у завулок.

Петра і вдома мучила розмова з Миколкою. Ще раз переконався, що в Чигирині він для більшості лишається сином контри і саботажника, бо про реабілітацію батька ніхто й відати не відає, тож правий, певне, Арсен Кузьмович, який радить закінчувати на “дуже добре” сім класів і правитись у Черкаси на підготовчі курси до інституту.

Янчук бризкав підлогу і підмітав у хаті, в сінях і на ґанку, випатрошував бички-недопалки, складав у сінях за дверима всілякий інвентар, а в думках малював собі близьке майбутнє: і проживання в гуртожитку, де й постіль дадуть, і безоплатні навчання й дворазове харчування.

“Так можна жити й учитися, а ще обов’язково трохи підробляти”, - роздумував він, витираючи мокрою ганчіркою портрети, розвішені по стінах читальні. В причілку були Шевченко, Леся Українка і Франко; з одного боку на стіні: Ленін, Маркс, Енгельс, Петровський, Чубар, Скрипник і Косіор; із другого боку: Ворошилов, Будьонний, Шумський, Постишев, Якір, Задонський, Любченко, Роза Люксембург і Карл Лібкнехт. Висів і плакат: “Знищимо куркуля як клас!”

Петро знав, що Скрипника і Шумського тепер ганять. “Не я їх портрети вивішував, то не мені їх і знімати… І як можна ні за що ні про що стрельнути себе?! – подумав укотре. – Таки-так! До десятого класу мені тут не дотягнути, правильно Арсен Кузьмович радить, треба перебиратися в Черкаси - все таки окружне місто...”

Ще з осені Петро із хлопцями наносив на горище кислиць, грушок і глоду. Кислиці Уляна порізала, а гнилички розіслала. У недільні дні Янчук діставав ті грушки як гостинці, поки й усі не спожив. А із висушених кислиць і глоду Петро спробував варити вузвари, правда, щоб не були такими кислими, що аж щелепи зводило, довелося купити цукру аж на чотири карбованці, зароблені за допис у газету. Вузвари були такими смачними, як колись у матері вдома, але і сушка, й цукор швидко скінчилися.

Все більшою проблемою для хлопця ставало прання, бо у комуні білизну й одяг перестали приймати, а Петро уже мав що переодягнути: підштанків і сорочок мав три пари, “галанків” і штанів – дві пари. Кілька разів Уляна по добрій волі бралася прати його одяг і навіть постільну білизну, та нарешті Янчук спробував і сам. Простого висушеного мила він мав чимало, бо зекономив, тож кришив його у ночви, розчиняв, вкидав брудну білизну, вистоював її часом і добу, потім прав, викручував і вішав на столі у читальні. Тітка Уляна, бачачи те, скрушно хитала головою, але пропонувати поміч не поспішала, тож скоро хлопець звик що десять днів прати сам.

Якось підвечір, як Янчук вернувся зі школи, а випрана білизна сушилася розвішеною на довгому столі, до нього зайшов міліціонер, у якому хлопець одразу упізнав Голика. Був той чимось озлоблений, тож одразу брутально й зверхньо напав на Петра за оту білизну, а згодом – за портрети Скрипника і Шумського.

- Я їх не вішав, то й знімати не маю права, - оговтавшись, сказав йому Петро гідно й чемно. – Про те вам треба говорити із Іваном Омельковичем Гармашем.

- Загриміли вже твої і Гармаш, і Горішній, і ще дехто! Так що знімай, як говорю!

- Знімати не буду, це власність комуни, тож вона й має вирішувати!

- А ти ж хто і звідки такий? – підвищив голос Голик, очевидно не впізнавши Янчука.

- Я