Читати книгу - "Буря Мечів"

кущах, в той час як небо над ним з гуркотом розколола блискавка. Аромат гнилих яблук і мокрого листя майже витіснив людський дух, але не до кінця. Чувся брязкіт і шурхіт людських цупких шкур, виднілися під деревами рухливі фігурки. Мимо навпомацки пройшов чоловік, натягнувши шкуру на голову й від того осліпнувши й оглухнувши. Вовк обійшов його по великій дузі, майнув позаду мокрого тернику й попід гілками яблуні. Він чув розмови, а крізь запах дощу, листя й коней пробивався різкий сморід страху...

Джон

Уся земля була всіяна сосновим гіллям і розвіяним листям,— буро-зелений килим зберігав вологу нещодавніх дощів. Він чвякав під ногами. Навколо росли велетенські голі дуби, високі чатові дерева, цілі армії сосон-солдатів. Попереду на пагорбі стояла ще одна кругла вежа, заросла густим зеленим мохом майже до верхівки.

— Хто її тут збудував, усю з каменю? — поцікавилася Ігритта.— Якийсь король?

— Не король. Люди, які тут жили.

— А що з ними сталося?

— Померли або пішли геть.

Тисячі років оброблялися лани Брандонового Дару, та коли Нічна варта скоротилася, забракло рук орати землю, ходити за бджолами й садити садки, тож ліс відвоював собі чимало полів і жител. У Новодарі колись були села і тверджі, з чиїх податків (які збиралися і крамом, і працею) годувалися і вдягалися чорні брати. Але й вони здебільшого позникали.

— От дурні, що такий замок полишили,— сказала Ігритта.

— Це просто вежка. Колись тут жив який-небудь маломожний лордійчук з родиною та з кількома присяжними. Коли з’являлися нальотчики, він на даху розпалював сигнальний вогонь. У Вічнозимі вежі втричі більші за цю.

Ігритта дивилася так, наче він усе вигадує.

— Як може людина збудувати такий високий замок без велетів, які б тягали каміння?

За легендами Брандон Будівничий скористався допомогою велетів, щоб звести Вічнозим, але Джон не збирався ще більше ускладнювати питання.

— Люди здатні будувати й не таке. У Старгороді є вежа вища за Стіну.

Видно було, що Ігритта йому не вірить. «От би показати їй Вічнозим... подарувати їй квітку зі скляного саду, запросити на гостину у велику залу, показати кам’яних королів на їхніх престолах! Ми б купались у гарячих ставках, кохалися під серце-деревом на очах у давніх богів».

Солодка була мрія... але Вічнозим — не його домівка, щоб її комусь показувати. Він належить братові, королю на Півночі. Джон-бо Сноу, а не Старк. Байстрюк, клятвовідступник і перекинчик...

— А може, потім повернемося сюди й замешкаємо у вежі? — сказала Ігритта.— Як тобі ідея, Джоне Сноу? Потім, після?

Після... Це слово протинало, як спис. Після війни. Після завоювання. Після того як дикуни здолають Стіну...

Одного разу лорд-батько говорив, що слід починати шукати людей, яким за заслуги можна дати титул лорда, й розселяти їх у покинутих вежах як щит проти дикунів. Для реалізації такого плану Варті довелось би повернути значну частину Дару, але дядько Бенджен гадав, що лорда-командувача цілком можна на таке умовити, якщо тільки нові лорди платитимуть податки Чорному замку, а не Вічнозиму. «Та це мрія на весну,— сказав тоді лорд Едард.— Навіть обіцяні земельні наділи не заманять людей на північ, коли зима на підході».

«Якби зима прийшла й пішла раніше, а за нею прийшла весна, мені, можливо, якраз і доручили б посісти одну з таких веж від батькового імені». Та лорд Едард помер, а його брат Бенджен зник безвісти, і щит, про який вони вдвох мріяли, так ніколи й не викують.

— Ці землі належать Варті,— мовив Джон.

В Ігритти роздулися ніздрі.

— Але ж тут ніхто не живе!

— Бо ваші нальотчики людей розігнали.

— То ці люди були боягузи. Якщо їм потрібна земля, хай би лишись і воювали за неї.

— Може, вони втомилися воювати. Втомилися щоночі барикадувати двері й думати-гадати, чи не прийде їх ламати Тарарах, чи хто іще, аби жінок украсти. Втомилися, що в них відбирають врожай і все, що є цінного. Значно легше просто виїхати подалі, куди нальотчики не дістануться.

Та якщо впаде Стіна, вся Північ стане легкою здобиччю нальотчиків.

— Нічого ти знаєш, Джоне Сноу. Забирають дочок, а не жінок. А крадії — це ви. Ви цілий світ украли, ще й Стіну збудували, щоб не пускати вільний народ.

— Ми? — Джон іноді забував, хто вона така, але вона тут-таки йому нагадувала.— І як так сталося?

— Боги створили землю для всіх людей. Та коли прийшли королі зі своїми коронами та сталевими мечами, вони заявили, що земля належить їм. «Мої дерева! — казали вони.— Не вільно їсти мої яблука. Мої струмки! Не вільно в них рибалити. Мій ліс! Не вільно полювати. Моя земля, моя вода, мій замок, моя донька, не тягни свою руку, бо відрубаю, та якщо прихилиш переді мною коліно, дам тобі понюхати». Ви звете нас злодіями, та злодій принаймні має бути хоробрий, розумний і меткий. А укліннику досить стати навколішки.

— Гарма і Капшук Кісток не по рибу та яблука приходять. Вони крадуть мечі й сокири. Прянощі, шовки й хутра. Хапають гроші, персні й коштовні кубки, якщо знайдуть; влітку цуплять діжки вина, взимку — діжки пива, а жінок забирають за Стіну незалежно від сезону.

— А якщо й так? Ліпше вже хай мене дужий чоловік украде, ніж батько віддасть якомусь слабаку.

— Ти так кажеш, але звідки ти знаєш, як воно буде? А що як тебе украде хтось, кого ти зненавидиш?

— Мене украсти зможе тільки меткий, кмітливий і хоробрий. Отже, й сини в нього будуть міцні й мізковиті. За що ж мені його ненавидіти?

— А може, він ніколи не миється і тхне, як ведмідь?

— То я його у струмок штовхну або цебро води йому на голову виллю. Та й усе одно чоловікам не потрібно пахнути солодко, як квіти.

— А що поганого у квітах?

— Нічого — для бджоли. А мені в ліжку потрібно оце...— вона хапнула його за матню.

Джон стиснув її за зап’ясток.

— А що як той, хто тебе вкраде, пиячить по-чорному? — не вступався він.— Що як він брутальний чи жорстокий? — він стиснув її зап’ясток дужче для наочності.— Що як він буде сильніший за тебе й дубаситиме тебе до крові?

— Я б йому вві сні горлянку перерізала. Нічого ти не