Читати книгу - "Щиголь"

все ж таки. І все ж таки. Це було тільки питання часу. Як тільки до мене з претензіями звернеться один клієнт, за ним посуне лавина. Уже досить погано буде, якщо я зіпсую репутацію Гобі, та коли претензій стане так багато, що я не зможу повертати людям гроші, почнуться суди: суди, в яких буде названо й Гобі як співвласника бізнесу. Важко буде переконати суд, що він не був у курсі моїх дій, а надто коли я продавав речі на рівні шедеврів американського мистецтва; а якби до цього дійшло, то я не був навіть переконаний, що Гобі взагалі став би захищатись, і я міг залишитися перед судом сам-один. На моє щастя, багато людей, яким я щось продав, мали стільки грошей, що їм було на все наплювати. І все ж таки. І все ж таки. Та кому заманеться зазирнути під сидіння отих гепплвайтівських обідніх стільців (наприклад) і помітити, що вони не всі однакові? Що зерно в них не збігається, що ніжки не пасують одна до одної? Або доручать оцінити стіл незалежному експертові й довідаються, що такий шпон не застосовувався в 1770 році, бо ще не був тоді винайдений? Щодня я чекав, коли вийде на поверхню мій перший обман: надійде лист від адвоката або телефонний дзвінок від американського департаменту меблів у «Сотбіз», якийсь декоратор або колекціонер прийде до нашої крамниці й вимагатиме від мене пояснень, Гобі спуститься вниз, послухай-но, в нас проблема, ти маєш вільну хвилину?

Якщо відомості про те, що я весь у боргах, випливуть до весілля, то я навіть не уявляв, що може статися. Я взагалі не міг про це думати. Тоді, либонь, ніякого весілля й не буде. І все ж таки для Кітсі та її матері буде навіть жахливіше, якщо вони довідаються про це згодом, адже Барбури були тепер далеко не в тому матеріальному становищі, у якому вони перебували до смерті містера Барбура. Надходження готівки фактично припинилося. Гроші загрузли в трасті. Мама Кітсі мусила перевести деяких своїх слуг на неповний робочий день, а з іншими їй довелося попрощатися. А тато — як мені зізнався Платт, коли хотів зацікавити мене ще одним проектом із продажу їхнього квартирного антикваріату, — геть схибнувся перед смертю й інвестував більш як половину своєї готівки у «Віста-банк», страховище комерційної банківської діяльності, з суто «сентиментальних міркувань» (прапрадід містера Барбура був президентом одного з перших банків у Массачусетсі, який давно втратив свою назву після злиття з «Вістою»). На лихо, «Віста-банк» перестав виплачувати дивіденди й луснув незадовго до смерті містера Барбура. У результаті місіс Барбур різко скоротила свою участь у доброчинній діяльності, у якій вона колись була такою щедрою; тому й Кітсі мусила піти працювати. А редактор у маленькому пристойному видавництві, як раз у раз зізнавався мені за чаркою Платт, заробляв нині менше, аніж мама колись платила своїй хатній робітниці. Якщо мої справи підуть погано, то я не сумнівався: місіс Барбур зробить усе від неї залежне, щоб допомогти мені; а Кітсі як моя дружина муситиме підтримувати мене, хотітиме вона того чи не хотітиме. Але в такому разі я підклав би їм надто велику свиню, тим більше що Гобі переконав їх (а надто Платта, який особливо тяжко переживав, що родині стало дуже сутужно з грішми), що я такий собі фінансовий чарівник, який прилетів на допомогу його сестрі.

— Ти вмієш робити гроші, — сказав він напрямки — мовляв, усі вони страшенно зраділи, коли довідалися, що Кітсі одружується зі мною, а не з одним із тих гульвіс, із якими вона звичку водитися. — А вона — ні.

Але найбільше мене непокоїв Лусіус Рів. Хоч я більше не чув від нього жодної згадки про подвійний комод, я почав улітку одержувати тривожні листи: написані від руки, але без підпису, на обрамлених синім бланках для листування з каліграфічно витисненим угорі ім’ям: Лусіус Рів.

Минуло вже три місяці, як я зробив вам пропозицію, яка, за всіма стандартами, є справедливою і розумною. Ви не можете не погодитися з тим, що вона цілком раціональна.

А потім:

Минуло ще два місяці. Ви розумієте, перед якою дилемою я стою. Моє невдоволення зростає.

А ще через три тижні надійшло послання в один рядок.

Ваша мовчанка неприйнятна.

Я мучився над цими листами, хоч і намагався викинути їх із голови. Щоразу, коли я згадував про них, — а це бувало часто й цілком несподівано, наприклад, коли моя виделка була на півдорозі до рота, — я почувався так, ніби мене ляпасом розбудили від сну. Марно я переконував себе в тому, що претензії, які Рів висловив мені в ресторані, не мали жодних підстав. Відповідати йому в який завгодно спосіб було б очевидною дурницею. Єдиний вихід був у тому, щоб нехтувати ним, як нехтують нахабним жебраком з вулиці.

Але потім одна за одною сталися дві тривожні події. Я піднявся нагору, щоб запитати Гобі, чи не хоче він піти зі мною на ланч.

— Звичайно, хочу, зачекай, — сказав він.

Він стояв біля буфета, перебираючи свою пошту, зсунувши окуляри на кінчик носа.

— Гм… — сказав він, перевернувши конверт, щоб подивитись адресу.

Розпечатав його й подивився на картку, тримаючи її на відстані простягнутої руки, щоб прочитати текст поверх окулярів, потім підніс ближче до очей.

— Поглянь-но, — сказав він і подав мені картку. — Про що це?

На картці добре мені знайомим почерком Ріва були написані лише два речення: ніякого заголовка, ніякого підпису.

Навіщо ця нерозумна затримка? Чи не можемо ми просунутися вперед на тих умовах, які я запропонував вашому юному партнерові, бо ця патова ситуація не вигідна як йому, так і вам?

— О Боже, — сказав я, поклавши картку на стіл і подивившись убік. — Та що ж це таке?

— Про що ти?

— Це він. Той, із подвійним комодом.

— А, він, — повторив Гобі. Він поправив окуляри й спокійно подивився на мене. — Він зняв гроші з твого чека?

Я розчесав пальцями волосся.

— Ні, не зняв.

— Про яку пропозицію він говорить?

— Розумієш, — я підійшов до крана, щоб наповнити склянку водою, давній трюк мого батька, коли він потребував хвилину, аби опанувати себе, — я не хотів тебе турбувати, але цей хлоп завдав мені великого клопоту. Я почав викидати його листи, не відкриваючи їх. Якщо ти одержиш від нього ще один, я тобі раджу відразу вкинути його в смітник.

— Чого він хоче?

— Ну, розумієш, — кран зашумів, і я підставив під нього склянку, — розумієш. — Я обернувся,