Читати книгу - "У череві дракона"

Я закрила зошит і довго сиділа в тяжкому заціпенінні. Рядки, написані п’ять років тому, вразили мене так, наче все це сталося лише вчора. Я здогадувалась, що трагедія в хаті Макарихи мала саме такий характер, — та й усі хуторяни приблизно так думали, — але тільки зараз мені відкрилося, що в цей час пережив Сергій. Мене здивувало його передчасне змужніння, та я гадала, що це прийшло від тих філософських переконань, які рано поселили в його серці великі турботи. Тепер я побачила, що до цих турбот долучилося ще й болюче потрясіння, яке обпалило його душу, відкрило перед ним безодню людської підлості й чистоту дівочого кохання.

І нарешті я до кінця зрозуміла мотиви, які змушували Сергія прийняти кару за Якова. Сергій усе ще вважав себе винним перед Ганнусею — не так, звісно, як про це казала Макариха, отож іще одна трагедія в сім’ї товариша зробила б його життя нестерпним. І, мабуть, саме ота нерішучість, яку він виявив п’ять років тому, тепер вимагала, щоб він діяв без вагань. Коли сталося вбивство, Сергій одразу шепнув Надійці, що бере провину на себе, — порвалися стропи, а не піддон вислизнув! — і через те в момент арешту на крані не виявилося ніяких строп. Сергій, правда, сказав слідчому, що порвані стропи він замінив новими, але це не так — замінили вже без нього. Ця обставина найбільше діяла проти Сергія: головний речовий доказ усе ще був відсутній. Ходили різні чутки про цю аварію, казали й таке, що Сергій зняв стропи з крана, віддав їх Якову, і той кудись побіг. Значить, вони сховані десь у лісі, показати це місце може тільки Яків. Якби він це зробив, то Сергій був би виправданий, але тоді на його місце мусить піти Яків.

Щоправда, Микола Олександрович стверджував, що стропи взагалі не належать до крана — це знаряддя стропальника, тобто Якова. Отже, тут є перекоси в самій основі слідства. Але слідчий чомусь дуже легко погодився з Сергієм: стропи — частина виробничого агрегату, яким є баштовий кран. Як це має тлумачитися насправді, я не знала, отже, мені не спадало на думку, що слідчий несумлінно виконує свої обов’язки. Або на нього хтось впливає…

На чергування мені заступати о восьмій вечора, та я не могла залишатися вдома. Зібралася й пішла туди, де будувався мотель. Була вже п’ята година, будівельники розійшлися, мене зустрів сторож — худорлявий заїка з кострубатим кийком у руках. Я запитала, чи був сьогодні на роботі Яків Грицаєнко. Сторож цього не знав, показав києм на вікна, що були вже засклені:

— Ви… ви… виконроб…

Виявилося, що виконроб іще не поїхав додому. Почувши мою розмову із сторожем, він вийшов із під’їзду й зупинився у ваганнях. Виконроб виглядав так, ніби я повинна була його негайно заарештувати, а він вирішував, тікати чи залишатись на місці. Мабуть, він ставив себе не раз перед судом власної совісті. Надійка, напевне, помиляється, що йому легко живеться на світі.

Зрозумівши, як він зараз виглядає, виконроб струснувся, мов гусак, що вийшов із води, і боязко попрямував до мене. Це був чоловік років тридцяти з надміру розповнілим обличчям і каламутними очима, які не дивляться на тебе навіть тоді, коли, здавалося б, їхній погляд обернений до тебе.

Мабуть, Кулик у світі не один — у нього є духовні брати.

Життя їх цікавить лише з одного боку — з боку задоволення власних потреб. Потреби ці здебільшого не духовні, а, можна сказати, речові, тілесні. Зацікавленість іншими людьми сягає не далі виконання виробничих планів. Ці керівники вміють створити враження, що все в колективі гаразд, але ніщо в людях не зачіпає їхніх почуттів.

Фанерні щити й тут висіли на кожному кроці. Фанера погорбилась, фарба вилиняла — була вже не червона, а якась іржава, наче бляха на старих руїнах. Літери позмивав дощ.

Я чомусь пригадала Федора із Вязьми. Він не вивішував оцих фанерних щитів на будинках, із яких видобував німецькі авіабомби, перетворені на міни. І все, що в ті дні писали солдати на стінах, було далеким від стандарту.

Ой, досить, досить виливати свої жалі! А може, я справді хвора?..

Отямилась від болісних роздумів лише тоді, коли почула глухий, здавлений голос виконроба:

— Ви мене шукали? Я слухаю.

— Ні, знаєте… Я не шукала. Просто так…

Мимоволі перевела погляд на нерухому стрілу баштового крана.

Мабуть, його будуть незабаром забирати звідси — мотель, покритий хвилястим шифером, лебедино хизувався білими цинковими ринвами, у широких вікнах вигравало сонце.

Виконроб, простеживши за моїм поглядом, напевне, збагнув, що мене сюди привело. Вигляд у мене був аж ніяк не войовничий. Це відразу ж його заспокоїло. Здавалося, він навіть мені співчував, бо сказав тихо:

— Та-ак… Дуже мені шкода вашого сина.

Його слова сколихнули в мені той гнів, який нуртував підсвідомо, бо свідомість моя мусила його долати. Ніхто не тікав від кари — ні Яків, ні виконроб. Надійка, мабуть, пройнялася неповагою до виконроба, через те й перебільшує його намагання замести сліди. Просто виконробові не хочеться йти до в’язниці з доброї волі. А хіба ж є такі, кому хочеться?..

Я знайшла в собі сили для запитання, що зовні прозвучало спокійно:

— Грицаєнко був на роботі?

В очах виконроба промайнула тривога.

— Був. Але після обіду відпросився. Сказав, що нездужає.

«Пішов! — радісно забилося моє серце. — Значить, Яків таки пішов. Совість замучила».

Власне, заради цього я сюди й приходила. Можна було й рушати звідси, та якісь невиразні передчуття мене сковували. Ніби щось мало статися, — щось вирішальне, — і не деінде, а саме тут, біля мотелю. Може, й виконроб