Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Грушевський, Скоропадський, Петлюра 📚 - Українською

Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

628
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Грушевський, Скоропадський, Петлюра" автора Данило Борисович Яневський. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 178 179 180 ... 207
Перейти на сторінку:
Мартоса було допущено перше відкрите порушення фундаментального принципу — верховного колективного керівництва членів Директорії.

Перший. Заміна кабінету Остапенка на уряд Мартоса зафіксувала фундаментальне зрушення в політичному бутті УНР. Від 9 квітня 1919 р. всі діяльні політичні сили відмовилися від дотримання правил, зафіксованих у «тимчасовій конституції» 28 січня.

Уряд був фактично створений постановою Стрілецької Ради КСС. Така ухвала, хоч і була наслідком політичних реалій часу, разом із тим створила надзвичайно небезпечний прецедент: військові дістали право ухвалювати політичні рішення. Державне керівництво мусило надалі погоджуватися з ними поза своїм бажанням.

Від початку квітня 1919 р. легальні партійні сили втратили вплив на принципові політичні рішення — прерогатива їх формулювання перейшла до штабу КСС та штабу Головного отамана. Інакше кажучи, від квітня 1919 р. формально цивільний та республіканський устрій УНР став порожньою оболонкою. Усередині її відчайдушну боротьбу за примару влади над клаптиком української землі вели командири військових частин. Перемогу в ній отримав той, хто мав за собою більш організовану та численну збройну силу. Від 9 квітня 1919 р. УНР пішла незворотним шляхом до одноосібної військової диктатури.

Другий. Перша відома на сьогодні офіційна публічна декларація нового уряду, затверджена Петлюрою та Андрієвським, зафіксувала переорієнтацію зовнішньополітичного курсу УНР.

Вороги держави були були поіменовані в такому порядку:

— 1). «польське панство», яке «оружною силою напало на споконвічні українські землі й забрало столицю Галичини місто Львів і другі міста й повіти нашої землі, политі потом і кров’ю українського народу»,

— 2). «російське комуністичне більшовицьке військо», яке, «не вдовольняючись грабуванням селян у Росії, напало на визволену з-під гетьманського ярма Україну».

Оголосивши війну на два фронти, а в дійсності на три: ще проти «білих» збройних сил Півдня Росії загальною чисельністю більше 200 тис. багнетів та шабель, які від лютого 1919 р. почали бойові дії проти більшовиків на територіях Полтавської, Таврійської, Харківської губерній, уряд Мартоса визначив і чудодійний засіб, покликаний забезпечити перемогу. Так і написали: «єдиний порятунок для українського народу, щоб спасти волю і майно від нападів і грабунків хижих сусідів», — «в будуванні самостійної і незалежної Української Народної Республіки»[619].

УНР на шляху до диктатури Петлюри

Номінація уряду Мартоса містила неприховані формальні порушення постанов ТКНУ.

Перше: декларацію про призначення уряду підписали від імені УНР лише двоє з наявних тоді de jure членів Директорії.

Друге: Петлюра не мав ніяких підстав іменувати себе в цьому документі «Головою Директорії», як і Макаренко — «членом-секретарем». Лише в другій половині квітня вдалося дістати мовчазну згоду Швеця. Андрієвський, зі свого боку, так ніколи і не погодився з фактом призначення кабінету Мартоса та програмовими принципами його діяльності. Більше того, вже перебуваючи в Станіславові, «він гуртував навколо себе колишніх членів уряду Остапенка» та «взагалі незадоволених новим правительством»[620].

Отже, зміна Ради Народних Міністрів зафіксувала радикальний перерозподіл прав та обов’язків усередині вищого цивільного та військового керівництва УНР.

Ця владна революція стала наслідком, по-перше, позиції країн Згоди в особі керівників французького експедиційного корпусу, по-друге, наслідком тотального хаосу, який панував у сфері як військового, так і цивільного управління.

Реорганізація Директорії, яка провадилася поза встановленим ТКНУ квазіправовим полем, під приводом «військової доцільності» та методами цілком революційними, дозволила врешті-решт навести такий-сякий організаційний лад хіба в царині верховного командування українських республіканських військ.

Професійний військовий Греков цілком ясно розумів фізичну неможливість провадити скільки-небудь активні воєнні дії. Стратегічна ініціатива належала Червоній армії, яка захопила всю Лівобережну Україну, Київ, контролювала найважливіші транспортні та промислові центри на правому березі Дніпра тощо.

Петлюра залишив за собою титул Головного отамана, реальне керівництво зосередив у своїх руках Наказний отаман Греков — колишній командир лейб-гвардії Єгерського полку, кавалер орденів Св. Георгія, Св. Володимира, Св. Станіслава та Св. Анни.

Перемога антигетьманського повстання, наближення весняних польових робіт, прагнення селянства негайно скористатися наслідками аграрної реформи, військовий та пропагандистський тиск більшовиків тощо спонукали численні селянські загони, що брали активну участь у повстанні, залишати фронт.

Дієву армію за лічені тижні, подібно до ракової пухлини, роз’їла анархія, а добили бунти Херсонської дивізії під командуванням отамана Григор’єва, 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій, інших регулярних частин. Ці події увійшли в історію країни під назвою «отаманщини»[621].

Проаналізувавши все це, Стахів зробив такі висновки: «Малосвідоме селянство, а, значить, також малосвідоме вояцтво, мусіло стати жертвою отаманщини. <...> Змобілізована в нові частини маса, перемучена попередньою довгою війною і розхитана в духовній рівновазі дворічною революцією і чужими окупаціями, взагалі у своїй більшості не хотіла воювати чи взагалі бути дисциплінованим військом. <...> Має повне значення тільки мала свідомість і політична національна невиробленість більшості українського селянства при кінці 1918 і на початку 1919 років»[622].

Переворот у Директорії

Крах УНР на міжнародній арені доповнювала безвихідь внутрішньополітична.

Усередині націонал-соціалістичного табору точилася «тотальна боротьба за владу на всіх рівнях політичної системи УНР», тобто «між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої” політичної орієн­тації».

Відносини між спільниками, які проголосили свою соборну єдність менш ніж 4 місяці тому, характеризувалися «значною напругою», оскільки вони, по-перше, обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідео­логічні, соціально-економічні принципи побудови державності. УНР та ЗУНР/ ЗОУНР дотримувалися несумісних зовнішньополітичних орієнтацій. Перші — на поляків, другі — на денікінців[623].

На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд. Усере­дині Директорії остаточно сформувалися два угруповання. Перше, яке підтримували УСДРП та УПСР, утворювали Петлюра й Макаренко. Вони користувалися пасивною підтримкою Швеця та мали союзника в особі прем’єр-міністра Мартоса. В опозиції до цього товариства перебували Петрушевич та Андрієвський.

Користуючись чисельною перевагою, «трійка» продовжила практику порушень «конституції», яку ще чотири місяці перед тим урочисто присягалася боронити.

9 травня на світ Божий з’явилася постанова, підписана Макаренком, «членом-секретарем» Швецем, керуючим справами Директорії Мироновичем та самим Петлюрою. Написано там було таке: «За виходом зі складу Директорії Голови Директорії В. К. Винниченка обрати Головою Директорії члена Директорії, Головного отамана Українських республіканських військ С. В. Петлюру»[624].

Тобто: з 6 формально «правосправних» на цей момент членів Директорії за обрання Петлюри висловилися троє, у т. ч. він сам. Ані Винниченко, ані Андрієвський, ані Петрушевич за рішення не тільки не голосували, але й навряд чи були з ним наперед ознайомлені.

13 травня троє членів Директорії зробили наступний крок — санкціонували постанову про «вибуття» Андрієвського з її складу[625]. При­чина — його участь у спробі державного перевороту, організованого УПСС та УНРП під проводом полковника Оскілка і приборканого січовиками Коновальця[626].

За два тижні ухвалили, що «всі засідання і рішення Директорії є дійсними і законними лише в тому випадку, якщо участь у них візьме Голова Директорії, Головний отаман Петлюра»[627].

Логіку дій Головного отамана зрозуміти легко. Вона була визначена наперед комбінацією об’єктивних та суб’єктивних чинників, існування яких Симон Васильович, як й інші політикани його масштабу, ігнорували. Якщо зовсім точно — просто не усвідомлювали внаслідок критичного низького інтелектуального та освітнього рівня.

Універсал ТКНУ не унормував відносин між вищими органами державної влади — Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ. Лікувати ракову пухлину, яку самі створили на рівні державному, намагалися звичним способом — шляхом нової безпринципної угоди

1 ... 178 179 180 ... 207
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"