Читати книгу - "Вибрані листи"

Похорон такого мужа став великою окрасою і принцепса, і нашого часу, й усієї ораторської когорти. Похвальне слово виголосив консул Корнелій Таціт, і це було вінцем щасливої долі покійного, адже хвала прозвучала з найкрасномовніших уст. Відійшов він, насичений роками, насичений почестями, навіть тими, від яких відмовився. А ми все-таки печалимося, сумуємо за ним, адже був зразком минулого віку, надто — я, бо ж не лише захоплювався ним як державним мужем, а й любив його: по-перше, ми походимо з тієї самої місцевості, сусідніми є наші містечка; землі й володіння — межують між собою, а ще ж, ставши моїм опікуном, він зігрів мене справді батьківською любов’ю. Він, що було честю для мене, підтримував мої кандидатури; полишаючи свій домашній затишок, щоразу поспішав привітати мене з кожною новою посадою, хоча давно вже відмовився від обов’язків такої ввічливості, а в день, коли жерці виголошують імена найдостойніших жрецького стану, він незмінно називав мене. Останнім часом, так-ото занемігши й боячись, щоб не обрали його одним із квінквевірів, які за рішенням сенату займаються справами зменшення державних видатків, він, хоча стільки мав поважних друзів-консулярів, вибрав для передачі своєї відмови мене, ще надто молодого, з такими ось словами: «Навіть коли б я мав сина, то цю справу все одно б доручив тобі».

От і оплакую, подумки припадаючи до тебе, його смерть, що вперто видається мені передчасною, якщо годиться плакати чи загалом називати смертю те, що поклало край не так життю такого мужа, як самій смертності людини. Він-бо живе й завжди житиме, а що відійшов з-перед очей, — то частіше поставатиме у людській пам’яті, частіше про нього говоритимуть — саме тому, що відійшов.

Хотів написати тобі багато чого іншого, але вся моя душа, увесь її зір, — в одному: думаю про Вергінія, бачу Вергінія, у безтілесних, але таких іще свіжих образах чую Вергінія, промовляю до нього, обіймаю його. Можливо, серед нас є деякі, а чи будуть іще, громадяни, рівні з ним у чеснотах, але славою — таки нікому з ним не зрівнятися. Бувай здоровий!

Лист 2

Пліній Павлінові[36] — вітання

Я гніваюся. І хоч не певний, чи маю на це підстави, а таки гніваюся. Ти знаєш, якою то прикрою іноді буває любов: часто вона не може впоратися сама зі собою і завжди — якась mikraitios[37]. Але ця причина — поважна, хоч не знаю, чи справедлива, але я гніваюся так, начеб вона була не менше справедлива, аніж поважна. Таки дуже гніваюся, бо ж так уже давно — жоднісінького листа від тебе.

Одним лишень можеш мене влагіднити: от зараз же сідай за листи; шли їх мені якомога частіше, і щоб були вони якомога довші. Оце й буде тобі єдиним і справжнім вибаченням. Усе інше, як-от: «мене не було в Римі», «я був дуже зайнятий» чи навіть: «щось я нездужав» (боги хай вбережуть од цього) — вважатиму вигадками. Сам я — на своїй віллі. То книжками втішаюся, то байдикуванням: одне й друге — діти дозвілля. Бувай здоровий.

Лист 3

Пліній Непотові[38] — вітання

Голосна слава йшла поперед Ісея[39], та він сягнув іще голоснішої. Видатний хист, багатство й повнота мови. До виступу ніколи попередньо не готується, а таке враження, що виголошує довго обдумуване й написане. Говорить грецькою, достоту мовби житель Аттіки. Вступні частини вигладжені, ані зазублинки, витончені, мило слухати, а коли треба — поважні, піднесені. Просить слухачів якомога частіше долучатися контроверсіями, дає їм можливість вибору, навіть у ролях. Потім піднімається, поправляє плаща, починає. Одразу, ледь не водночас, — усе в нього, сказати б, під рукою: надбігають, наче з якого схову, потрібні думки й слова. Та не будь-які — вдало підібрані, вишукані! В такій-от грайливій плинності мови зблискує поважний досвід писання. Починає завжди доречно, веде мову ясно, заперечує рішуче, підсумовує переконливо, оздоблює знаменито, врешті, — вчить, розважає, зворушує, годі й сказати, чого в нього більше. Раз по раз — enthymemata[40], силогізми й докази, на що й стилосом спромогтися — уже неабияке досягнення; пам’ять — неймовірна: повторюючи щось із сказаного раніше, без підготовки, — й словечком не схибить. Такої hexin[41] він досягнув пильністю і вправами: хай день, хай ніч — одне в нього заняття, нічого іншого не слухає, ні про що інше не говорить.

Ступивши за шістдесятку, він і досі — лише вчитель риторики, а де, як не серед учителів, знайдеш направду щиру, просту, гарну людину? Ми ж, не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства. А школа, аудиторія, надумані справи, — все це, далеке від гризні й кривди, є хіба джерелом радості, особливо для людей у віці. Що ж бо жаданіше у старості, аніж те, що таким солодким було за молодості? Тому-то Ісей, на мою думку, не лише найкрасномовніша, але й найщасливіша людина. І якщо не бажаєш зазнайомитися з ним, то ти — хіба що «з каменю й заліза».

Отож — приїжджай, якщо не задля мене, то задля того, щоб послухати Ісея. Хіба ти не читав про одного гадитанця[42], якого аж так захопила слава Тіта Лівія, що прибув із краю світа, аби його побачити, а побачивши, одразу й назад подався, додому? Не прагнути знайомства з такою людиною, — а що може бути милішим, прекраснішим, достойнішим, аніж таке знайомство? — не думати про нього, то просто ганебно, то значить бути aphilokalon[43], загалом геть до всього байдужим. Ти скажеш: «Маю тут, під рукою, книги, написані не з меншим блиском». Хай так. Але читати можеш будь-коли, а слухати — лиш де-коли. До того ж, знаємо, у живому голосі є щось таке, що торкається серця. Хай у тому, що читаєш, і справді більше гостроти, а все ж у душу глибше западає виголошене слово: сама вимова, вираз обличчя, постава, кожен рух промовця — все це таки щось додає до голосу. Не вважаємо ж вигадкою оту розповідь про Есхіна