Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Обхад на хвилину завмер, вирішуючи, що ж йому робити. Бігти за жерцем — не вистачить часу. Треба ловити цього «мандрівника» самому.

Він побіг униз, пригинаючись, намагаючись, аби подорожній не помітив. А коли вже біля самої дороги визирнув за валуна, — зрозумів: не помітив.

Людина була явно не з цих країв. Хоча шкіра і була засмаглою, що характерне для всіх ятру, але помітно світлішою за засмагу горців. Та й риси обличчя…

Так. Посох, торбинка за плечем — нічого більше. Але вміючи, можна вбити і посохом. Тому…

Обхад плигнув, тільки-но подорожній дійшов до його схованки, і схопив незнайомця за шию перевіреним прийомом, коли будь-який різкий рух полоненого може спричинити перелом хребта. Людина здригнулася, смикнулася і відразу відчула, що краще не опиратися. Незнайомець завмер, але — на подив тисячника — мовчав, наче від хвилювання позабув усі слова. Навіть не скрикнув.

Тепер зв’язати руки і…

— Відпусти його, людино Пресвітлого.

Це хтось за спиною, ймовірніше за все — ятру. Але якого демона вони втручаються?

— Я відпущу, — сказав Обхад. — Головне — аби ви його потім не проґавили.

Він послабив захват та стусаном під сідницю штовхнув полоненого вперед.

— Не знаю, як ви його пропустили, але честі це вам не робить. Ха-Кинг обіцяв, що жоден вивідувач не пробереться через ваші застави. І що я бачу?

— Це не вивідувач, — горці обступили Обхада та його «здобич» з усіх боків. — Він ходить тут кілька тижнів. Він — Позбавлений.

— Що значить Позбавлений?

— Боги позбавили його розуму та відібрали можливість розмовляти, — пояснив ятру, мабуть, головний в загоні. — Позбавлених не чіпають, на них — відзнака Богів.

Обхад розсміявся тріскучим сміхом:

— Правда? А ви не думали, що Позбавленого дуже легко вдавати?

— Але він з’явився тут до початку війни, — заперечив ятру.

Тисячник похитав головою.

— От що, ведіть його нагору, в наш табір, та попросіть прийти Ха-Кинга. Разом і вирішимо, що це за птах, — Обхад вказав на Позбавленого, який підводився з землі. Обтрусившись, той, наче нічого й не сталося, почав прилагоджувати на плече торбинку.

— Давайте його до табору, — тисячник бачив, що горці вагаються, і тому наполягав. — Справа не дріб’язкова. Якщо я помиляюсь, то особисто вибачусь перед цією людиною.

Позбавлений не пручався, коли горці підштовхнули його до стежини, яка вела на верхівку бескида.

У таборі було порожньо. Валялася незакінчена фігурка крокодила, поряд лежав залишений Джулахом ніж. Сам жрець, як з’ясувалося, заліз у курінь та міцно спав. Обхад не став його будити, оскільки все одно до приходу Ха-Кинга не збирався вживати ніяких заходів. Може, звичайно, я й помиляюся…

До його плеча торкнувся один з ятру та відізвав убік. Мовчки вказав униз.

Досить було одного погляду, аби зрозуміти: Південно-Східна не протримається більше ніж одну — дві години. А може, й менше.

/зміщення — остання агонія вмираючих вуглин/

Уся справа в несподіваності. Ніхто й подумати не міг, що хуміни прорвуться саме сьогодні. Тому і до евакуації були неготові.

Чергова атака південців не обіцяла нічого нового, потомлені лучники разом із інженерами дрібних вежевих баліст ставали по місцях, як кілька днів поспіль: так іде на важку працю селянин, котрому треба заробити на життя.

Катапульта знову підкинула догори свою ложку, і захисники Південно-Східної звично пригнулися, спостерігаючи за траєкторією падіння снаряда. Той упав нижче, ніж було потрібно, і дехто вже почав підводитися, відшукуючи поглядом ціль для своєї стріли.

Снаряд вибухнув.

Вежа здригнулася, намагаючись встояти, і таки встояла, — але… У стіні утворився отвір зі рваними краями, до якого вже приставляли драбини, а скинути їх не було кому — всіх, хто опинився у момент вибуху поряд, можна знайти лише в краю Ув-Дайгрейса.

Лучники з верхніх поверхів вкрили ворогів дощем стріл, до пролому вирушило кілька десятків, але ті точно не встигали. Хумінські стрільці також не ловили ґав.

Штурм розпочався.

Південці вдарили різко та жорстоко, не жаліючи себе, а тим паче — супротивників. Вони дерлися по драбинах так, наче від цього залежала доля всього світу. Тих ашедгунців, хто встиг дістатися до пролому, зустрічали не люди — звірі, ладні перегризти горло будь-кому, — тільки б решта залізла без перешкод. Зі стрілами, які стирчали з тіл, наче уламки гладеньких кісток, заляпані у крові ворогів та соратників, хуміни піднімалися у вежу, аби вмерти, та — вбити.

Ашедгунці відступили. Не могли не відступити — втомлені від постійного нервового напруження, смороду, смерті, приголомшені лютим натиском супротивника. Бій перемістився у коридор, вже бігли сходами арбалетники, щоб одним-двома залпами відкинути хумінів назад, загасити атаку, зупинити… Натовп південців зім’яв небагатьох списоносців, що стали на їхньому шляху, зім’яв, втративши при цьому чотири п’ятих свого складу; але позаду насувались наступні хуміни, що видерлися сюди драбинами, і арбалетчики лише один раз встигли розрядити зброю, а потім їх захопило, зім’яло, потягло, роздираючи на шмаття, втоптуючи в підлогу.

Повторно — й успішніше — ашедгунці спробували зупинити ворога на сходах. Це вдалося, хоча й ціною багатьох втрат; південці відкотилися, закріплюючись на захопленому поверсі.

Хранитель Хіффлос наказав готуватися до відступу. Це не було боягузством, лише об’єктивним виходом з ситуації. Лучники на стінах не можуть завадити хумінам підніматися у пролом, і незабаром, коли кількість південців у вежі стане критичною, ті просто виллються на сходи та почнуть повільно, але невблаганно вирізати всіх захисників. Отож, далі залишатися у Південно-Східній — самогубство.

Та будь-який відступ має сенс лише доти, поки не перетвориться на втечу. Хранитель спромігся створити щось схоже на дисципліну в охопленому відчаєм війську свого гарнізону та почав потроху, позагінно, випускати їх через підземний коридор до Північно-Східної. Але якщо подібний маневр легко здійснити з тими, хто знаходився нижче захопленого хумінами поверху, то верхні, практично, виявилися відрізаними від шляхів до відступу. Перечекавши приблизно півгодини й перепочивши, південці кинулися в атаку, захопили сходи і розсипалися по верхніх та нижніх поверхах вежі.

/зміщення — далеке світло маяка у штормову ніч/

Бред Охтанг дивився, як його воїни зникають у розломі, і розумів, що половина з них не доживе до ночі. Але цей прорив був потрібний, а він не зміг заперечити Співрозмовникові. Можливо, це на краще. Можливо, так і треба. Можливо…

Вчора