Читати книгу - "І не лишилось жодного"

– Лікарю, щось ви дуже мовчазні. Про що ви думаєте?

– Цікаво мені знати, – сказав задумливо лікар, – наскільки саме старий Макартур… божевільний.

IV

Увесь ранок Віра була неспокійна. Вона уникала Емілі Брент, відчуваючи до неї непереборну відразу.

Міс Брент сиділа за рогом будинку, сховавшись від вітру. Вона в’язала.

Щоразу, коли Віра згадувала її, їй ввижалося бліде обличчя утоплениці з волоссям, у якому заплутались морські водорості… Обличчя, колись гарненьке – а можливо, і безсоромно красиве – тепер уже недосяжне для жалю чи страху.

А Емілі Брент, незворушна й благочестива, сиділа та в’язала.

На головній терасі у високому кріслі, зсутулившись, сидів суддя Ворґрейв. Голова наче втиснулась у шию.

Глянувши на нього, Віра наче бачила чоловіка на лаві підсудних – юнака зі світлим волоссям, блакитними очима й здивовано наляканим обличчям. Едвард Сетон. У її уяві вималювалася картинка, як старечими руками суддя надягає на голову чорну шапочку7 й починає читати вирок…

За якийсь час Віра повільно попрямувала до моря. Вона блукала вздовж узбережжя аж до дальнього кінця острова, де сидів самотній старий, вдивляючись у виднокрай.

Генерал Макартур заметушився, коли вона підійшла. Він повернув голову, в очах була дивна суміш сумніву та підозри. Це налякало Віру. Він пильно розглядав її якусь мить.

Вона подумала: «Дивно. Схоже, наче він знає…»

Нарешті генерал сказав:

– Ах, це ви! Ви прийшли…

Віра сіла поруч із ним.

– Вам подобається сидіти й дивитися на море?

Він ледь кивнув головою.

– Так, – сказав він. – Тут прегарно. Чудове місце, щоб чекати.

– Чекати? – різко повторила Віра. – Чого ви чекаєте?

Він тихо відповів:

– Кінця. Але, гадаю, ви й самі про це знаєте? Це ж правда, еге ж? Ми всі чекаємо тут кінця.

Віра невпевнено запитала:

– Що ви маєте на увазі?

– Ніхто з нас не залишить цей острів, – серйозно відповів генерал. – У цьому план. Звісно, ви ж це чудово знаєте. А чого ви, напевно, не розумієте – це відчуття полегшення.

Віра здивувалася:

– Полегшення?

– Так. Звичайно, ви ще дуже молода… і ще не розібралися з цим. Але зрозумієте! Полегшення – наче милість, коли ви знаєте, що скоро все закінчиться, що більше не доведеться нести свою ношу. Ви також це відчуєте, одного дня.

– Я вас не розумію, – промовила Віра хрипким голосом.

Її пальці конвульсивно заворушилися. Раптом Віра почала боятися цього тихого старого солдата.

Генерал Макартур задумливо сказав:

– Знаєте, я кохав Леслі, шалено кохав її…

– Леслі була вашою дружиною? – запитала Віра.

– Так, моя дружина… Я кохав її… я пишався нею. Вона була така вродлива… і така весела. – Він на мить замовк, а тоді продовжив: – Так, я кохав Леслі, тому так і вчинив.

– Ви маєте на увазі… – почала Віра й замовкла.

Генерал Макартур ледь кивнув.

– Тепер немає сенсу це заперечувати, коли ми всі мусимо померти. Я послав Ричмонда на неминучу смерть. Я вважаю, у певному сенсі це було вбивство. Дивно. Убивство… а я завжди був таким законослухняним громадянином! Але тоді мені це так не здавалося. Я не відчував каяття. Я подумав: «Оце йому по заслугах!». Але потім…

Віра різко спитала:

– А що потім?

Він невизначено похитав головою. Схоже, він був розгублений і пригнічений.

– Я не знаю. Я… не знаю. Усе стало по-іншому. Я навіть не знаю, чи здогадалася Леслі… Не думаю. Але, знаєте, я більше не впізнавав її. Вона сховалася від мене туди, де я не міг дістати її. Потім вона померла… і я зостався сам.

Віра повторила:

– Сам… сам… – І відлуння її голосу поверталося до неї, відбившись від скель.

Генерал сказав:

– Ви також будете радіти, коли прийде кінець.

Віра встала. Вона нервово сказала:

– Я не розумію, що ви маєте на увазі.

– Знаю, дитинко, я знаю.

– Ні. Ви взагалі не розумієте!

Генерал Макартур знову дивився на море. Здавалося, він уже забув про її присутність за його спиною.

Він м’яко й тихо мовив:

– Леслі…

V

Коли Блор повернувся із будинку з мотузкою через плече, то знайшов Армстронґа на тому ж самому місці, де й залишив його. Той дивився у морську далину.

– Де містер Ломбард? – задихавшись, спитав Блор.

– Пішов перевірити чергову теорію, – байдуже відповів Армстронґ. – Повернеться через хвилину. Слухайте, Блоре, я стривожений.

– Ми всі стривожені.

Лікар нетерпляче замахав рукою.

– Звичайно… звичайно… та я не про це. Я думав про старого Макартура.

– А що з ним, сер?

Армстронґ похмуро відповів:

– Той, кого ми шукаємо, – безумець. А як вам Макартур?

– Думаєте, він убивця? – недовірливо запитав Блор.

– Я б так не сказав. Безсумнівно, ні, – якось невпевнено промовив Армстронґ. – Але я не фахівець із психічних захворювань. Зрештою, я з ним не розмовляв. Я не вивчав його з такої точки зору.

Блор нерішуче додав:

– Він трохи того, так! Але я б не сказав, що…

Армстронґ перервав його: здавалося, він опанував себе.

– Можливо, ви маєте рацію! До біса все це, хтось мусить ховатися на острові. О! От і Ломбард.

Вони ретельно прив’язали мотузку.

– Я лізтиму самостійно, – сказав Ломбард. – А ви чекайте, коли я різко потягну.

Хвилину чи дві вони стояли, спостерігаючи за Ломбардом. Блор зауважив:

– Лазить, як кішка.

Щось у його голосі видалося дивним.

– Гадаю, свого часу він займався альпінізмом, – сказав Армстронґ.

– Можливо.

Вони знову трохи помовчали, а потім колишній інспектор запитав:

– Загалом він дуже дивний тип. Знаєте, що я думаю про нього?

– Що?

– Він – темна конячка.

Армстронґ сказав задумливо:

– У якому сенсі?

Блор хмикнув, перш ніж відповісти:

– Точно не можу пояснити. Та я йому ані на краплю не довіряв би.

– Схоже, він веде життя, сповнене пригод.

– Закладаюся, деякі з його пригод дуже підозрілі. – Він зробив паузу. – Лікарю, ви взяли з собою револьвер?

Армстронґ пильно подивився на нього:

– Я? О Боже, ні. Навіщо це мені?

– А навіщо це Ломбарду?

– Певно, звичка.

Блор гмикнув.

Раптом мотузка смикнулася. Якийсь час їм довелося міцно її тримати. А коли натяг послабився, Блор сказав:

– Звички є різні. Містер Ломбард, їдучи в глухомань, безсумнівно, бере з собою револьвер, так само, як і примус, і спальний мішок, і засіб від комах. Але ця звичка не змусила його приволокти сюди все це. То тільки в книжках люди постійно носять при собі револьвери.

Лікар Армстронґ розгублено похитав головою.

Вони нагнулися над обривом, щоб поглянути, як там Ломбард. Хоча пошуки були ретельні, та марні. Ломбард уже дістався краю обриву. Він витер піт із чола.

– Так, – сказав він. – Ситуація складна. Він або в будинку, або ніде.

VI

Будинок оглянули швидко. Спочатку вони обійшли господарські приміщення, а потім звернули увагу на сам будинок. На допомогу взяли складний ярд місіс Роджерс, який знайшли у буфеті на кухні. Але потайних схованок не виявилося. Усе було просто й невигадливо – сучасне планування без жодних ніш і тайників. Вони почали з першого поверху. Піднімаючись на другий поверх, через вікно побачили Роджерса, що ніс тацю з коктейлями на терасу. Ломбард мимохіть сказав:

– Чудова порода, хороший слуга. Продовжує виконувати свої обов’язки з безпристрасним обличчям.

– Роджерс –