Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

А поки…

Ніч видалась чудовою. Вчора небо ховалося за хмарами і на землі панувала суцільна темрява, а сьогодні крізь вузькі ґрати пробивалось місячне світло. Воно падало на металеве начиння катівні, перетворюючи це не найприємніше приміщення на печеру чудес. Принаймні я досить успішно уявляла, що мене оточують музейні експонати, а не предмети місцевого побуту.

Поруч із вікном не росли дерева, зате в опівнічній тиші чітко вчувався шум води. Неподалік протікала річка? Еге ж, Далайна, яку Айра чомусь вважала Душогубкою.

Тобто не чомусь, а тому, що теж майже нічого не знала про цей світ. Айра оперувала звичними мені поняттями і образами. Вона – моя співвітчизниця?!

По місячній доріжці пробігла велика тінь. Я зацікавлено підняла голову до клаптику неба, що виднівся за ґратами. Що ще за швидкісна позапланова хмара? Чи не збираються господарі резиденції викурити мене прямо зараз?

Ні, долінейська влада не мала стосунку до подій за вікном. Сумніваюся, що в списку тутешнього персоналу числилася золотиста хвостато-крилата тварина з високим гребнем, довгими худими лапами і звичкою плюватися вогнем у місяць. Я й гадки не мала, до якого виду належить чудовисько, що крутилося в небі, тому вирішила вважати його драконом.

– Лаі, наро?

– Ага, просто немає слів… Воно реальне, чи мені сюди запустили якийсь галюциногенний газ?

– Ваенаро. Шаєр ває.

– Чудово. Це, випадково, не ваш жахливий Дракон-засновник?

– Ані шаєр?! Застаро! Оте хі шаєр рендор!

– Рендор? Ре…

До мене раптом дійшло, що розмовляю я не сама з собою.

– Ти!

Це був мій старий знайомий у дивних обладунках. Той, хто запросто проходив крізь стіни і хто начепив на мене прокляту корону!

«Зніми її! Швидко!» – я насилу подавила бажання почати розмову зі сварки.

Навіщо кричати? Ми говорили різними мовами. Хоча, судячи з інтонацій візитера, він мене розумів.

Чи я фантазувала?

– Я Аня. Просто Аня, – спробувала відрекомендуватися.

– Рік.

– Тебе звуть Ріком? Серйозно?

– Шаєр Рікадор ріє Нордес.

– Ти… Ви родич Вікарда? – Я не вірила своїм вухам. – Ну, цього, що шаєрон і дізнавач?!

– Наро.

– Це так чи ні?

– Ро!

Він точно мені відповідав. Не його проблема, що мій автоматичний перекладач (чи що там допомагало нам спілкуватися) працював лише в один бік.

– Ви не помічаєте, що я не розумію ні слова, правда?

– Ре даво?!

Рік (сподіваюся, це все ж ім’я, а не місцева лайка) здивувався і заговорив так швидко, що я взагалі не розбирала слів. Подивився на мене благально, ніби розраховуючи, що за десять секунд я дивом вивчила його мову, і раптом усміхнувся.

– О, аліє, томи дери ма шида.

Це було щось заспокійливе. Якесь прислів’я? Здавалось, я ось-ось уловлю його сенс, але…

Він не ловився.

– Шаєре Рікадоре, я ціную вашу допомогу…

– Рік.

– Ріку, я вдячна вам за…

– Дані.

– Гаразд, хай буде на «ти».

Ще кілька таких нічних бесід – і я зможу хвалитися, що опанувала іносвітську мову. Це було чудернацько, але я відчувала, про що йдеться. Може, допомагала міміка співрозмовника, чи імплант знову запрацював як треба, чи мій супутник мав телепатичні здібності… Хтозна. Рік розумів мене, а я здогадувалася про його відповіді. Цілком стерпний початок.

– Навіщо ти начепив на мене корону? – це питання не давало мені спокою.

– Ері шаї? Хм… Та сило, ба аліє – вікер.

«Кесарю – кесареве, угу. А докладніше?» – але подробиці поки були за межею мого сприйняття.

– Зніми її. Будь ласка. Вона занадто гостра, та й голову мити незручно.

– Ано дак?

Я провела рукою по волоссю, щоб показати, про що кажу, і остовпіла. Ніяких гострих зубців не було! Корона, що поранила дізнавача, зникла!

– Дякую! – Незважаючи на дракона за вікном і сумні перспективи, на душі стало легше. – Ці магічні штуковини мене лякають.

Рік стиснув кулак, демонструючи леза, що стирчали з металевих рукавичок.

– Корі, наро?

– Вражає, – кивнула я. – Але це зброя, тобі за статусом пасує. А корона – якось неправильно. Я ж не королева і навіть не принцеса. Тим паче, носити крадене зовсім не хочеться. Поверни її на місце, нехай Вікард заспокоїться.

Щось змінилось. Рік не вимовив ні слова, однак по його обличчю стало ясно: я сказала щось не те. Чи, навпаки, дала йому інформацію для роздумів?

– Аліє, хоні. – Він узяв мене за руку і повів до стіни.