Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

запасного полку, де був тоді пор. М. Малецький; був у фюзилерів Гуляка, був у Богдана Бігуса, був у Герасимовича, відвідав мого колеґу з Карпатського Лещатарського Клубу — Романа Гавриляка, побував в «Асика», Тараса Чмоли, який зі своєю сотнею стояв на віддалі кількадесяти метрів (через сад) від совєтів, — всюди розказував все те, що знав, і радив, що робити, згідно із вказівками о. д-ра Гриньоха. Прийшло тоді теж до Богдана Підгайного доручення від Миколи Лебедя («Рубана»), яке приніс колишній полковник УПА «Гуцул» (Іван Бутковський), щоби роззброїти німецький командний склад дивізії і пробиватися до Адріатики і там чекати на англійців, що, очевидно, було вже неможливе, бо ми були в самому фронті між німецькими частинами 2-ої Армії...

В міжчасі ген. Шандрук з Фелькермаркта з запасного полку до команди дивізії прибув, віднайшов нашу «звітодавчу» квартиру і перебув з нами дві ночі в баварській хаті в Марієндорфі, де спав на єдиному ліжку, а ми, як звичайно, на долівці. Він розповів мені доволі багато про останні події, як також про своє минуле, показував документи з часів контрактової служби в польській армії тощо. Генерал привіз із собою український прапор і нові відзнаки на наші шапки — тризубці. Протягом кількох днів генерал відвідував різні наші фронтові частини у їх становищах, що викликало велике піднесення у вояків, бо ж ген. Фрайтаґ від часу Бродів фронту не відвідував, командуючи з свойого мешкального вагона. А в міжчасі бої йшли далі, зокрема за Ґляйхенберґ і Штраден.

Котрогось дня мене повідомили, що дивізія має остаточно перейти під українське командування — видимим знаком мала бути урочиста присяга нашого вояцтва на вірність Україні. Це сталося 25 квітня, не цілі два тижні перед закінченням війни, 8 травня 1945-го.

Очевидно, що я був при тому, це ж обов'язок звітодавця, і, що запам'ятав, постараюся розказати.

Пам'ятаю, на відкритій галявині було збудоване мале підвищення-мовниця, оточене відкритим каре двох чи трьох сотень 30-го полку. Посередині уставлено гранатомет, а біля нього у вихідних уніформах, в шоломах і при короткій зброї два старшини з 29-го і з 31-го полку, хор. Роман Гавриляк і хор. Роман Припхан. Біля них ген. Шандрук. Капелан дивізії пор. о. Михайло Левенець провів присягу, яку з піднесеними правицями повторювали за ним усі присутні:

«Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангеліею та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати».

Після проведення присяги о. капелан дивізії пор. о. М. Левенець виголосив коротку проповідь про значення присяги для всіх християн. Потім коротко говорив генерал Шандрук про конечність втримання наших традицій в боротьбі за незалежність України.

Після присяги перед генералом і його почтом (в якому, наскільки пам'ятаю, були сот. Макарушка, ад'ютант генерала хор. Роман Цьолко та німецькі старшини — Вехтер, д-р Арльт і ще дехто, ген. Фрайтаґ не прийшов на урочистість присяги) відбувся переогляд-дефіляда сотень, які брали участь в присязі. Відділи марширували новоуведеним маршовим парадним кроком з руками, притисненими до стегон (без вимахів), а генерал Шандрук салютував своїм воякам, підносячи правицю до дашка шапки, на якій красувався тризуб. Не пам'ятаю, як салютували німці.

Я весь час стояв на невеликому горбку-шкарпі разом з недавно пізнаним сином полковника Дяченка Петром, який з волинським легіоном прибув до дивізії. До речі, волиняки виявилися знаменитими бойовиками, відважними вояками. Німці, однак, не довіряли легіонові, розділили їх по сотнях, а їх неофіційного коменданта «Ворона» розстріляли.

Взагалі, незважаючи на всі домовлення і зміни, німці назагал поводилися по-давньому — ніби нічого не змінилося.

Доказом може бути те, що стрінуло мене з боку д-ра Фріца Арльта, який був при всіх переговорах і прибув в почті генерала Шандрука до дивізії; коли я, виконуючи мої звітодавчі обов'язки, приступив з нотатником в руці до генеральської групи, щоб дізнатися про прізвища присутніх в групі і їх записати як частину мого звіту, який я мав намір скласти, д-р Арльт підійшов до мене і гостро сказав: «Але про це все, що тут було, звітодавче, ви не смієте писати!».

Ну, що ж, така була їхня німецька настанова, незважаючи на всі домовлення. Так, я тоді цього не записав і не написав, бо війна скінчилася за пару днів. Все-таки вийшла в Маріборі наша дивізійна газета з фотомонтажем з цієї події. Але так чи інакше ми, вояцтво дивізії, того пам'ятного дня 25 квітня 1945 року могли виконати мрію наших мрій, яку висловила пісня ще, мабуть, з часів Першої світової війни: «О Україно, о люба ненько, /Тобі вірненько присягнем».

І від цієї присяги нас, вояків Української Національної Армії, ніхто не звільнив!

Тарас Бульба-Боровець

ПЕРЕГОВОРИ З НІМЦЯМИ

Розділ з книги «АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ»

 

очинаючи десь від половини березня 1944 року, до нашого «Целлєнбау» у концентраційному таборі в Саксенгавзені поступово привозили нових українських в'язнів. Це були, головним чином, провідні члени ОУН з полковником Андрієм Мельником на чолі, який був ув'язнений разом з дружиною. Потім привезли його секретаря Михайла Мушинського, інж. Дмитра Андрієвського з Бельгії, проф. Є. Онацького з Італії, мґр-а Мацяка з Югославії і під кінець — поета О. Ольжича-Кандибу з підпілля в Україні. У цей самий час привезли також багато в'язнів інших національностей. Внаслідок переповнення в'язниці та браку одиночних камер для нових в'язнів адміністрація почала приміщувати деяких в'язнів з закінченим слідством по два в камері. Таким чином, до мене в сімдесят сьому камеру в травні привели мого товариша по нещастю сотн. Ждановича. Нашій радості не було меж — коли вже вмирати, то разом...

Від нових товаришів по ув'язненню ми довідалися про новини у вільному світі. Ці новини були дуже сумні для нас. По всьому Райху та його колоніях шалів жахливий терор проти українських патріотів. Всюди проходили арешти наших людей, яких або розстрілювали, або замикали в кацетах. 10 червня 1944 року ми довідалися, що цієї ночі замордовано Олега Ольжича-Кандибу. Це означало, що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотн. Жданович, бо вони особисто