Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

Так, одна з найбільших відмінностей між Діллінджером і Рокфеллером полягає в тому, яким чином вони досягали відчуття власної важливості.

Історія рясніє кумедними прикладами того, як відомі люди намагались задовольнити це відчуття. Навіть Джордж Вашингтон хотів, щоб його називали «Його Величність, Президент Сполучених Штатів»; а Колумб клопотав про титул «Адмірал Океану і віце-король Індії». Катерина Велика відмовлялася читати листи, на яких не було написано, що вони адресовані «Її Імператорській Величності». Місіс Лінкольн, будучи господинею Білого дому, тигрицею накинулась на місіс Грант: «Як ви наважуєтесь сідати в моїй присутності, не чекаючи запрошення?!»

Мільйонери допомагали фінансувати антарктичну експедицію адмірала Берда в 1928 році за умови, що хребти вкритих вічними снігами гір будуть названі їхніми іменами. А Віктор Гюго домагався не багато й не мало — лише перейменування Парижа на свою честь. Навіть Шекспір, найвеличніший із великих, намагався додати своєму імені лоску, придбавши герб для свого роду.

Часом, прагнучи привернути до себе увагу і співчуття та отримати підтвердження своєї важливості, люди прикидаються немічними та хворими. Візьмемо хоча б місіс МакКінлі. Вона насолоджувалася почуттям власної значимості, змушуючи свого чоловіка, президента Сполучених Штатів, нехтувати важливими державними справами і годинами сидіти біля ліжка, обійняючи її та вмовляючи трохи поспати. Вона втамовувала спрагу підвищеної уваги, наполягаючи на його присутності під час візиту до зубного лікаря. Якось вона влаштувала чоловіку бурхливу сцену через те, що він був змушений залишити її наодинці з дантистом, щоб зустрітися з державним секретарем Джоном Хеєм.

Якось письменниця Мері Робертс Райнхарт розповіла мені про привабливу, енергійну молоду жінку, яка стала вдавати безпомічну хвору, щоб відчути власну значимість. Одного дня цій жінці довелось зіштовхнутися з якоюсь проблемою, можливо, пов'язаною з її віком. Попереду на неї чекали довгі роки самотності. Вона злягла у ліжко й подальші десять років її стара мати мандрувала з тацями на третій поверх і назад, доглядаючи за нею. Потім мати, виснажена такими турботами, померла. Кілька тижнів «хвора» скніла без догляду, а потім встала, вдяглася і повернулась до звичайного життя.

У крайніх випадках люди можуть навіть збожеволіти, намагаючись у примарному світі здобути визнання, якого вони були позбавлені у жорстокому реальному житті. У Сполучених Штатах кількість людей із психічними розладами перевищує кількість хворих на всі інші захворювання разом узяті.

В чому ж причина божевілля?

Ніхто не знає відповіді на це питання, але відомо, що деякі хвороби, наприклад сифіліс, руйнують і знищують мозкові клітини, через що розвивається психічний розлад. Фактично, майже половина всіх психічних захворювань може бути пов'язана з такими фізичними чинниками, як пошкодження головного мозку, алкоголь, токсини та травми. Але решта випадків божевілля — і в цьому трагічність ситуації — жодним чином не пов’язані з органічними пошкодженнями мозкових клітин. Посмертне дослідження мозкових тканин цих людей під потужними мікроскопами показало, що ці тканини абсолютно здорові, як і у нас з вами.

У чому ж причина божевілля?

Я запитав про це головного лікаря однієї з найбільших психіатричних лікарень. Цей фахівець, що отримав широке визнання та найвищі винагороди за дослідження психічних хвороб, щиро зізнався мені, що він не знає, чому люди втрачають здоровий глузд. Цього ніхто не знає напевне. Але він сказав, що багато людей, збожеволівши, віднайшли у своєму новому стані почуття власної значимості, чого їм бракувало у реальному світі. Потім він розповів мені таку історію:

«У мене є одна пацієнтка, для якої шлюб став справжньою трагедією. Вона хотіла кохання, сексуального задоволення, дітей і соціального статусу, але життя не виправдало її сподівань. Чоловік її не кохав. Він навіть відмовлявся сидіти з нею за одним столом і наказував подавати їжу в його кімнату на верхньому поверсі. У неї не було ні дітей, ні соціального статусу. Вона збожеволіла, і в уяві розлучилась із чоловіком та повернула своє дівоче прізвище. Тепер ця пацієнтка впевнена, що вийшла заміж за англійського аристократа, і наполягає, щоб до неї звертались не інакше, як леді Сміт. Також ця хвора переконана, що щоночі у неї з’являється нова дитина. Щоразу під час огляду вона мені каже: „Лікарю, минулої ночі у мене народилось немовля“.

Життя розбило корабель її мрій об гострі скелі дійсності, але на сонячних, фантастичних островах божевілля її човник під усіма вітрилами та співаючим у щоглах сприятливим вітром прийшов у порт її бажань».

Трагічно? Чесно кажучи, не знаю. Її лікар сказав мені: «Якби я міг повернути їй здоровий глузд, не впевнений, що став би це робити. Зараз вона набагато щасливіша, ніж будь-коли».

Якщо деяким людям настільки не вистачає відчуття власної значимості, що вони божеволіють, аби його здобути, уявіть, яких чудових результатів можна досягти у стосунках з людьми, щиро визнаючи їхню значимість.

Одним із перших американських бізнесменів, чия зарплатня перевищила мільйон доларів на рік (тоді не існувало податку на прибуток і людину, що заробляла п’ятдесят доларів на тиждень, вважали досить заможною), був Чарльз Шваб. Ендрю Карнегі обрав його на посаду президента новоствореної компанії «Юнайтед Стейт Стіл» в 1921 році, коли Швабу було всього тридцять вісім років. (Пізніше Шваб залишив цю компанію, щоб очолити іншу, «Бетлехем Стіл», яка саме переживала скрутні часи, і перетворив її на одну з найбільш прибуткових компаній в Америці.)

Чому Ендрю Карнегі платив Чарльзу Швабу мільйон доларів на рік, тобто понад три тисячі доларів на день? Чому? Можливо, Шваб був генієм? Ні. Можливо, він знав про виробництво сталі більше за інших? Дурниця. Чарльз Шваб зізнавався мені особисто, що багато його робітників розбиралися у виробництві сталі набагато краще за нього. Шваб наголошував, що таку зарплату йому платили головним чином за його уміння керувати людьми. Ось його секрет, який слід увічнити у бронзі та вивісити в кожному будинку і школі, в кожній крамниці й закладі; слова, які діти мають вивчити напам'ять замість того, щоб марнувати свій час на відмінювання латинських дієслів чи запам'ятовування рівня річних опадів у Бразилії; слова, які, без сумніву, змінять наше з вами життя і свідомість, якщо жити, дотримуючись їх:

«Вважаю найбільш цінною якістю, якою я володію, мою спроможність збуджувати в людях ентузіазм,