Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

269
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 112
Перейти на сторінку:
class="p1">– Проїхали, – крізь сум усміхнулася дівчина й сіла за стіл. І тепер вона знову офіцер. Хоч щойно й була людиною. Офіцер без форми. Але «при виконанні».

До кабінету постукали. І одразу ж зазирнули. Чарівний світ «по цей бік» зруйнував невисокий круглоголовий прапорщик, що запхав прохацьке обличчя між одвірками й прочиненими дверима.

– Олено Олексіївно, можна? – несміливо поцікавився він, ніби остерігаючись піймати облизня. Чи й навіть одержати відкоша.

– У мене людина, – відрізала дівчина, ставши капітаном остаточно. Навіть підійшла до майора. – Не видно?

Вона вп’ялася двома красивими «лазерами» в порушника.

– Я пошептатись, – наполіг на «аудієнції» наляканий «прапор».

– Знаю я твоє «пошептатись», – перетворилася на грізного начальника дівчина. – Годі! За-чи-не-но. Ні до зарплати. Ні до дня народження. Все. Крапка.

– Ну, ще раз – і все. Горю! – «чиркнув» по горлу долонею «круглоголовий». У його щирості ніхто не сумнівався.

– Скільки? – наче зі снайперської всмалила Олена.

– Двісті. – Несміливість «прапора» в цьому слові знайшла свій апогей.

– Розорити хочеш? – зіграла «злого слідчого» красивий старший слідчий.

– Ну, ду-у-у-уже треба, – трохи послабила страх голова у дверях.

– Гаразд, – стала «добрим слідчим» красивий старший слідчий. – Але – більше й не думай.

– О’кей, – смішно вимовив круглоголовий.

– Віддаси коли? – приперла його до стіни дівчина. Професійно. Не сумнівайся. І не рипайся.

– Із зарплати, – швидко відповів прохач.

– Ясно, – поставила крапку Олена. – Ти це сам сказав.

– Дякую! – прошепотів прапорщик «під усмішку» малюка, якому таки дали із серванта кришталеву рибку. Найщасливіший з усіх людей.

Олена підійшла до одежної шафи, дістала коричневу сумочку з двома масивними кишенями, знайшла там гаманець (хоч це й завжди у них, жінок, непросто!) і протягнула «Лесю Українку».

Ощасливлений позичальник засяяв, проспівав «цілую ручки» і зник у мовчазному коридорі.

– Одного разу не встояла перед «прапорщицькими чарами» і тепер маю… Але він усе одно віддає, розбишака. Якби ще й пляшці не кланявся…

– У кожного свої вади, – прокоментував Богдан, що до цього кис «в офсайді».

– І у вас? – оперативно зреагувала дівчина.

– І в мене, – розчарував її професор. – А чому ви думали, що я виняток?

– Не знаю, – стенула плечима. – Здалося. Ви ж із Києва. Наче з іншого світу.

– Мені приємно, – діловито мовив Богдан. – Але два питання так і лишилися без відповіді. Про вбивство Костянтина Кречета і зустріч сьогодні ввечері.

Олена не поспішала відповідати. Ніби не хотіла говорити. Наче щось стримувало. Чи так просто здалося? Це стосувалося відповіді на перше. Чи й на друге? За компанію.

– Цим гучним убивством займається Кіровське управління, – нарешті розкрила карти вона, знову сідаючи за стіл. – Убили ж на їхній «землі». А ми з ними не дружимо. Давно вже. Така своєрідна… Не те щоб ворожнеча… Антипатія швидше. Але серйозна. Реальна. Так що допомоги з мене мало.

– Але ж мислити це вам не забороняє? – Лисиця й далі вібрував на діловій частоті.

– Не забороняє. – Дівчина задумалась. – Якби я хоч одним оком на матеріали накинула… А так. Знаю лише з чуток. Ну, і з розмов наших між собою.

– І що ж вони гомонять? – ухопився, ніби за соломинку посеред виру, Богдан.

– У нас люди несентиментальні, – відповіла старший слідчий. – Край суворий. Шахтарський. Усяке буває. І звіряче. Таке, як це. Нічому вже не дивуюся. І коли росла. І коли навчалася. І коли працювати стала.

– І куди рухатися? – переставав бути романтичним професор.

– Як завжди, – ввімкнула професійність капітан. – Відпрацьовувати оточення, зв’язки, можливі версії, погрози, хтось гроші позичив, у когось він позичив і не віддав. Варіантів багато. Але голова хай болить у колег із Кіровського. Чи… це… ви?

– Так, – тяжко видихнув Богдан. Трохи награно. Але красномовно.

– Ага-а-а, – протягла дівчина. – Он воно що… Журналістське розслідування… Шкода… Точно не допоможу. Ну, не зведу зі слідаком їхнім. Щоб трохи просвітив. Наскільки можливо.

– Нічого не вдієш, – приховував розчарування Богдан, але виходило не дуже. – Будемо своїми силами.

– Ви тільки обережно. Бо в нас тут криміналу…

– Дякую! Буду. Та й красуня така про мене турбується…

– Це точно. Красуня, – закивала Олена. – Але я серйозно.

– Я теж. А про вечір…

– Лишайте номер. Можу й подзвонити.

– Можете й подзвоніть.

– Побачимо. – Дівчина сказала серйозно. І Богданові здалося, що зателефонує. Чи це він просто багато про себе думає? Що ж. Точно побачимо.

Лисиця підвівся й дав візитівку. Журналістську. Професорська тут зайва. До пори.

– Чекатиму, – заінтриговано прошепотів Лисиця. Сяк-так пощастило зіграти. Не для Станіславського, звичайно. Для драмгуртківців заводу «Червона черпалка».

– А чай? – схаменулася Олена.

– Іншим разом, – підморгнув Богдан.

Дівчина тільки всміхнулася. Але жодного слова не сказала. Можливо, приберегла їх на вечір? І надія подала в Лисициній душі документи на постійне місце мешкання.

Розділ 8. Чоловіча педагогіка

Вийшов із сумної будівлі. Надворі веселіше. Озирнувся. «Непривітність». Так охрестив побачене, коли заходив. Це не Солом’янка з Тревом на чолі. І зараз, виходячи, думки не змінив. Хіба що знайомство з Оленою трохи розбавило цю гнітючу сірість.

Вдихнув свіжого повітря. Класно! Кайф! Свобода! Ну їх до дідька, цих ментів. Це як лікарня. Зайдеш туди – й одразу чуєш, що десь болячка заворушилась. Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече. Як учили.

Сьогодні дощу немає. Але парасолю прихопив. Осінь. Усе змінитися може враз. Та й хмари зиркають похмуро.

Набрав Марченка. Той не відповів. Гм… Халепа… Що ж далі? Домовлялися зв’язатися. А зумер нагнав сум. Нічого. Почекати. І подзвонити ще раз.

Пішов і сів на лавку. Нікуди ж не поспішав. Часу – вагон. Можна й перепочити. І здути пилюку з мозку. Хоча вона там осідати й не встигала. Ще не відпочив від «підкиївських вовкулак»[39], а вже нова загадка. І не вдома. Де все знайоме. І дядя Ко на підтанцьовках. А тут, у місті мільйона троянд, куди приїхав уперше, все не те. Все чуже. Багато незвичного. І допомоги чекати нізвідки. Тільки від Ігоря. Але той теж не «дідо-всевідо». Ну, й Олена ще…

Туди-сюди проходили люди. Проїжджали машини й вонючі маршрутки, торохкочучи погано прикрученими залізяками. Снували в пошуках їстівного голуби, видаючи заспокійливі звуки. І до всього і всіх їм байдуже. До самотнього чоловіка з чорною сумкою «ARMANI» – теж. А він також ні на кого не звертав уваги. Зустріч із капітаном Онищенко закаламутила в серці. Розбурхала непокірну приспану стихію. І вона ніяк не заспокоювалася. Привабливий образ запав у душу. Глибоченько. І став її центром, випхавши за межі все зайве. Зайве на цю мить. Але скільки ця стихія триватиме?

Дівчина справді шикарна. Розумна. Красива. Сексапільна. Один з основних інстинктів спрацював знову. Це добре. Гірше було б навпаки. Хоча… Навіщо це зараз? Тільки заважатиме. А тут же ж роботи… Ні за що вхопитися. І де інформацію брати? У Києві є Кодаковський. У Франції[40] був Фаб’єн. І Антуан. Допомагали. Там було простіше… Правда, там Богдан лише «підспівував»… Тут же…

Знову набрав Марченка. Цього разу теж не відповів. Не чує? Забув телефон? Перевів у «німий» режим? Дідько! Варіантів – вагони. Але людина відразу ж думає про лихе. І уява такого навимальовує! Особливо ж – коли розслідуєш.

Заховав телефон до сумки. Знову обдивився довкола. Нічого не змінювалося. Хіба що люди й машини інші. Загальна ж картина стара.

І Марченко мовчить…

Відчув себе самотнім. Покинутим усім світом. Тією його частиною, яка Богдана знає. А він знає її. А тут ще й Олена небезпечною бритвою по серцю. Розкраяла на дві частинки. Одна рветься до неї, а інша – шукати вбивцю. І що тепер бідному професорові робити? Роздвоїтися? Так швидше станеш пацієнтом психушки, ніж допоможеш. Ех, чому він не робот? Заклали програму – пішов розслідувати. І хай навіть сотні найчарівніших Олен ходять поруч, як зараз голуби. Роботові все «фіолетово». Або – «по барабану». Чи «цимбалах». Ось так. Таке щасливе життя. А то сидить тут і скисає. Мліє тою половинкою, яка хоче знову до пані капітана. Яка підставляє

1 ... 17 18 19 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"