Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

До ранку я блукала вулицями Києва, зовсім не звертаючи увагу на свій маршрут. Було абсолютно байдуже, де ходити, оскільки вся концентрація була направлена на пошуки оптимального виходу з далеко не найпростішою ситуації.

Так хотілося просто втекти з Києва та забути всю цю неприємну історію, вдавши, що мені просто наснився страшний сон, але я нізащо не могла покинути Лізу одну в сім’ї Романюк. За весь час роздумів у голові з’явився лише один можливий вихід з цієї ситуації, але він мені дуже не сподобався...

Я зупинилася на мосту Патона. Свіжий ранковий вітерець ніжно ласкав розпашілу від швидкого кроку шкіру. Було справді добре нарешті зупинитися, дати відпочинок втомленим ногам, поглянути на мальовничий схід сонця та ще раз усе обдумати.

І все ж таки, незважаючи на весь душевний протест, я мусила наважитися піти на те, що вважала єдиним способом захистити і себе, і подругу. Між Лізою та братами Романюк мій вибір був очевидний.

***

Перед тим, що я збиралася зробити, я ненадовго зайшла додому. Після безсомної ночі просто неможливо було обійтися без освіжаючого душу, перевдягання в чистий одяг і кружки міцної кави для кращої роботи мозку.

А згодом, близько дев’ятої ранку, я приїхала до поліцейської дільниці. У голову одразу ж полізли спогади з останнього разу, коли мене сюди забрала для допиту, і момент поцілунку з Владом після, проте я поспішила відігнати їх від себе. Зараз це було геть недоречним, зважаючи на те, на що мені належало піти.

Увійшовши всередину, я звернулася до чергового поліцейського та попросила зустрічі з Костянтином Ткачук. Круглолиций чоловік ліниво відвів очі від екрану робочого комп’ютера, мимобіжно глянув на мене та направив до потрібного кабінету. Я навіть не очікувала, що все відбудеться так просто і вдасться уникнути жодних запитань. У будь-якому разі, так навіть краще.

Дійшовши до потрібного кабінету, я усвідомила, що якщо зараз зайду в ці двері, то дороги назад більше не буде. Але що ще мені залишалося?! Я обережно постукала та увійшла. Костянтин виглядав дуже неохайно. Поліцейський уважно вивчав якісь документи. Мене ж він помітив лише після того, як я кашлянула вдруге. На його лиці відобразився неприхований подив.

— Не очікував побачити Вас, — мовив чоловік.

— Хочу обговорити дещо важливе, — рішуче заявила я.

— Тоді сідайте, — Костянтин кивнув на хиткий з вигляду стілець.

Я обережно сіла та задумалася про те, з чого ж варто було почати. Від нервів думки в голові плуталися та все ніяк не хотіли збиратися докупи.

— То про що Ви хотіли поговорити?

— Про сім’ю Романюк, — як виявилося, важко було сказати лише перші два слова, а потім стало легше. — Ви пропонували мені допомагати поліції в розслідуванні проти них. Я хочу повідомити, що згідна на співпрацю зі слідством.

Обличчя поліцейського набуло недовірливого виразу, що було абсолютно зрозуміло, враховуючи радикальність і твердість моєї попередньої позиції під час нашої минулої зустрічі.

— І що ж змусило Вас змінити свою думку щодо «шпигунства для поліції»? — прискіпливо запитав він, процитувавши мої власні слова.

Драмами особистого життя я точно не збиралася ділитися.

— Це я сказати не можу. Та якщо справді хочете засадити Романюків, Ви повинні просто повірити мені, — я намагалася надати своєму голосові більше впевненості, ніж відчувала насправді.

Костянтин фиркнув.

— Просто повірити? — зі скепсисом перепитав він.

Я відчувала, що розмова йде геть не в те русло, як очікувалося, тож поспішила застосувати свій козир:

— Так. Після розкриття Юлі мені по-справжньому довіряють, тож я вважаю, що зможу надати поліції суттєву допомогу.

При згадці про колишню покоївку Олександра та Анни Костянтин набурмосився та мимоволі стиснув долоні в кулаки.

— Ти хоч знаєш, що після того дня, коли Романюки дізналися про Юлю, її ніхто не бачив? — прошипів поліцейський.

Я здригнулася, відчуваючи себе так, неначе мені дали сильного ляпаса. Невже Влад і його брати зробили з цією дівчиною щось справді жахливе? Невже це сталося через те, що розповіла я? Усе виявлялося значно гірше, ніж здавалося на перший погляд. Тепер я точно переконалася, що моя співпраця з поліцією була правильним рішенням.

Костянтин десь з хвилину пильно дивився на моє зблідле обличчя, а тоді нарешті мовив:

— Гаразд, я довірюсь тобі.

У моїй пам’яті знову зринув момент поцілунку з Владом в машині, але я швидко відігнала його від себе. Це не мало для мене щось значити. Я прийняла рішення, і дороги назад більше не було.

— Я Вас не підведу.

— Сподіваюсь на це.