Читати книгу - "Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова"

— Страшно, — сказала чесно, — ви не залишите мене тут?

На мене так ошелешено подивилися.

— Дідусевий планшет помер.

Показала дві половинки планшета. У нього влучили і потім тільки мені в живіт.

— Як тебе звуть кнопка?

— Лія.

— І скільки тобі? Десять?

— Більше.

— Так? Невже дванадцять?

Я слабо посміхнулася.

— Двадцять.

— Та ти вже доросла!

— Так! — сказала досить.

І зрозуміла, що сили просто тануть. Перелякано подивилася на чоловіка, що сидів зі мною, він намагався кудись додзвонитися і не лаятися при цьому. Коли додзвонився, вилаявся, сказав адресу, про поранення і мій вік. Швидка прибула дуже швидко.

— У свідомості, це добре.

— Лія! — крик дідуся.

Його не пустили в машину. Тільки назвали номер лікарні і швидко опитали про мої дані.

— Твої батьки мене вб'ють! — сказав, коли швидка поїхала.

— Сер, пакуємо?

— Були сумніви?

— Закопуємо.

— Жартівник.

До лікарні дідусь прибув, коли операція ще тривала, і майже одразу йому зателефонував його син.

— Тату, а чого це я з новин дізнаюся про твою операцію і що в тебе в машині була дитина! Що з моєю донькою?

Батько починав спокійно, але наприкінці вже майже кричав.

— Журналюги прокляті.

Буркнув дідусь сердито. Мій батько вже спокійно запитав:

— Тату, що з Лією?

— Операція ще триває. Стоп, здається цей лікар оперував, зараз дізнаємося. Сер, ви оперували Лію Рінвер?

— Ви ким їй будете?

— Дідусь.

— Жити буде, за тиждень утече звідси. Якщо можете, нехай рідні здадуть кров, вона її багато втратила.

— Скільки потрібно?

— Скільки знайдете.

— Повірте, знайду багато, кого потрібно допинаю.

— Якщо нескладно, то десять дорослих чоловіків. Лікарні завжди потрібен запас.

— Зроблю.

— Завтра можете провідати і принесіть їй пару піжам і запасну білизну. Можна улюблену іграшку.

Наступного дня дідусь зайшов мене провідати. Виглядав він блідим.

— Кров здавав для лікарні і тебе. Сподіваюся, ти на мене не ображаєшся?

— Ні, за що мені ображатися? Ти ж із колегами мене там не кинув.

— Як тобі це тільки в голову спало.

— Дідусю, ти ж знаєш, що мене удочерили.

— Це нічого не змінює.

— І що я з іншого світу.

— Теж нічого не змінює.

— Не перебивай! — сказала тихо, але емоційно. — Там під час розлому я їхала в машині з друзями. Не дивуйся так! Там інша тривалість життя в менший бік. Там мене щось пробило наскрізь, а перед машиною впало дерево. Мої, так би мовити, друзі, кинули мене і втекли. Це наклало свій відбиток. Тому я вирішила, хочеш жити, доведеться самій якось вибиратися.

— Знаю. Батько тебе тоді й виніс. У нього був наказ не переходити в той світ. Але він був у жаху, побачивши тебе таку маленьку й поранену.

Дідусь приніс мені планшет і зарядку.

— Довго грати не можна. Тобі потрібно відпочивати.

— Угу, — сказала сонно.

Мене поцілували в лоб. Дідусь дочекався поки засну і вийшов.

— Як онука? — запитав його начальник.

— А як вона може бути після операції і вона багато крові втратила. Пощастило, що вижила!

— Теос, ти мене знаєш давно, я б не ризикував ні ким даремно! Але, вона поки що єдина зачіпка і шанс. Сам знаєш, як і майбутнє, можна змінити. Нам головне — його не злякати і зловити.

— Розумію. Але якби в тебе був маленький онук або дитина, тебе б це жахнуло.

— Мене це приводить у жах маючи і дорослих дітей. Я пам'ятаю їх маленькими і беззахисними, а вона хоробра.

— Цього не відняти. Досі згадую розповідь Януша, як вона на їхній практиці перевіряльника виявила раніше за всю групу і ледь тліючою палицею перевертню в морду не засадила. Мужик був, м'яко кажучи, в шоці. Мене тільки насторожує, що вона досі про перевертнів не питала.

— Думаю, вона вже все прочитала сама. Дивився її історію пошуку. Це наступне, що вона читала після створення світу і магії. Розумна дитина.

У лікарні не було снів і видінь. Але варто було повернутися додому, першої ж ночі видіння повторилося. І я зрозуміла, що бачила вже його. Зараз воно було не таким яскравим. Уже змогла спочатку привести себе до ладу й одягнутися. На першому поверсі був дідусь зі своїм начальником. Вони щось розглядали на столі. Думала фотографії, майже вгадала. Були голографічні зображення, спроектовані на стіл.

На мене дідусевий начальник подивився так уважно, що я запнулася. Він усміхнувся і сказав дідусеві:

— Нам явно хочуть щось сказати.

Дідусь обернувся і подивився на мене. Потім підхопив на руки і посадив до себе на коліна.

— Розповідай, що задумала.

— Нічого, просто сон поганий був. І ще згадала, що він мені вже снився.

Обидва чоловіки насторожилися.

— Який цього разу предмет він викладав.

— Математика.

— Чому саме вона? — насупившись, запитав колега дідуся.

— Тому що точні науки мені й раніше давалися з великим скрипом.

— Ясно, — сказав дідусь.

— Теосе, ти мені нічого не хочеш розповісти?

— Зазвичай таке запитання ставить хтось із ревнивого подружжя.

— Ліє, ти не проти?

— Розповідай, ви все одно мене комашкою дрібною сприймаєте.

Начальник сторопів, а я зіскочила з колін і пішла гріти сніданок.

— Їсти будете?

— Так, — якось машинально сказали чоловіки.

Дідусь розповів і показав якісь матеріали і мало не отримав у вухо від начальника.

— Битися не обов'язково, — сказала їм тихо. — Брати торт купили?

— Так. На честь твоєї виписки і їм було мало одного шматочка.

— Крихітко, ти нам допоможеш?

— Звучить вульгарно.

Начальник поперхнувся повітрям. Повернулася до нього обличчям і показала язика. Він розсміявся.

— М-да, ти суща дитина, як би себе не сприймала.