Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Вибираючи те, що згодилося б у пішому поході, я терпляче прислухалася до сопіння принца. Ну ж бо, малюче, чому так довго? Можна було, звичайно, почати розмову мені, але бабуся занадто часто повторювала: перший крок клієнт має зробити сам, а потім бери його тепленьким, тільки співчуття побільше в голосі та не забувай охати й ахати в потрібних місцях.

– Вибач, – ледь чутно буркнув Арголін.

Я зраділа. Все, хлопче, тепер ти на гачку! Сімейне ремесло я не зганьблю.

– Ой, та дивись, мені не шкода, – «дозволила» я з удаваною байдужістю, підгортаючи свою купу до себе – про всяк випадок. – У вас у палаці, напевно, лише шовк та мережива, – мрійливо зауважила, скоса поглядаючи на Його Високість.

Зараз він або почне хвалитися, якщо є чим, або скаржитися, якщо все так, як я думаю.

– Звідки мені знати? – прийшла черга принца «дивуватися». – Я ж не фрейліна. І не покоївка, та й на куховарку не схожий, – трохи згодом додав він.

Угу… Тепер би не перестаратися. Дуже багато співчуття і ні краплі жалості. Для підлітка яке найстрашніше зло у світі? Батьки, і чим турботливіші, тим більше дратують. До речі, якщо ти, хлопче, і до покоївок з куховарками шукав підхід, то віддаєш перевагу зверненням без титулів? Чи навпаки? Гаразд, ризикнемо!