Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

* * *

Таким чином, аналіз археологічних старожитностей першої половини І тис. н. е. на території України показав, що тут уже на рубежі і в першій чверті існувало декілька окремих етнокультурних утворень: зарубинецька культура в Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Поліссі, пшеворська і липицька на Верхньому Дністрі, пізньолатенська в Закарпатті, поєнешті-лукашівська в межиріччі Дністра і Пруту, скіфо-сарматська у Північному Причорномор’ї та степовій частині України.

Скіфо-сарматські старожитності перших століть нашої ери склалися в результаті завоювання сарматами скіфських степів Північного Причорномор’я. І степові скіфи, і сармати, за свідченнями лінгвістів,— іраномовне населення. В підоснові пізньолатенської культури Закарпаття, поєнешті-лукашівської і липицької культур лежать кельтські, фракійські і германські (бастарнські) старожитності Середньої Європи.

Найбільш важливою для розв’язання проблеми слов’янського етногенезу є зарубинецька культура, що виникла на межі III—II ст. до н. е. у Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. В попередній час ця територія була зайнята культурами лісостепових скіфів-землеробів і підгірцівсько-милоградською, а на Волині поморсько-підкльошовою. Остання як один з компонентів складає підоснову пшеворської культури Повіслення. Порівняльне вивчення зарубинецької культури і більш ранніх старожитностей показало, що на ранніх етапах її розвитку в ній присутні елементи усіх вищезгаданих культур. У наступному періоді (І—II ст. н. е.) простежуються дві лінії її розвитку: західні елементи досить виразно проявляються на пам’ятках зубрицької культури, що склалася головним чином на основі пшеворських і зарубинецьких старожитностей, східні у поєднанні із західними — у пізньозарубинецьких пам’ятках Подніпров’я.

Ареал пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток досить широкий. На півночі, у лісовій смузі, він обмежений територією поширення балтських культур (культура штрихованої кераміки, дніпро-двинська, верхньоокська), на заході, у верхів’ях Вісли,— пшеворською, на півдні його межа майже збігається з північним кордоном степової смуги, де поширені пізньоскіфські і сарматські старожитності; східна ж межа проходить по верхів’ях Сіверського Дінця.

У другій половині II ст. помітні тенденції уніфікації культурних груп на цій території і формування єдиного етносу. Однак цей процес був припинений наприкінці II — на початку III ст. появою на території України гото-гепідських груп населення, що значною мірою ускладнило дальший розвиток процесу культурогенезу в межиріччі Дніпра і Вісли. Готи не тільки завойовують землі слов’янських венедів на Волині, але й підкоряють пізніх скіфів і сарматів у степовій частині України, доходять до районів, заселених дако-гетами у межиріччі Дністра і Дунаю. На усій цій величезній території виникає нове культурне і соціально-економічне утворення — черняхівська культура, яка включила в себе всі перелічені групи. Її культурно-економічна єдність базувалась на воєнно-політичному союзі, очоленому готськими вождями, що робили безперервні наскоки на дунайські провінції Римської імперії. Однак за цією єдністю на території прикордоння Лісу і Лісостепу чітко простежуються елементи, які вказують на типологічний зв’язок черняхівських пам’яток цього регіону з попередніми старожитностями зубрицької та пізньозарубинецької груп.

У Середньому і Верхньому Подніпров’ї сформувалася синхронна черняхівській київська культура. На відміну від черняхівської, що мала багатоетнічну основу і являла собою більшою мірою соціально-економічну і політичну, ніж етнічну спільноту, київська культура була спадкоємицею пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров’ї та Лівобережжі і балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже незначні. Завдяки своєму географічному положенню київська культура залишилась за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилось на збереженні її самобутності.

Таким чином, вивчення взаємозв’язків культур рубежу і першої половини І тис. н. е. на території України в їх хронологічній послідовності показало, з одного боку, безперервний розвиток етнокультурних рис субстратного слов’янського населення, з другого — наявність рис, привнесених ззовні іраномовними, фракійськими, германськими, балтськими групами населення. Останні в середині І тис. н. е. або відходять за межі вказаного регіону (готи, сармато-алани), або асимілюються з носіями тих культур, які стають основою слов’янських старожитностей раннього середньовіччя.

У цей час імена венетів/венедів і антів, які були дані слов’янам їхніми сусідами — германцями та індоіранцями, поступово поглинаються самоназвою «слов’яни».

Злиття в одне ціле культурно-побутового комплексу (він охоплює формування достатньо близьких археологічних культур, єдність соціально-економічної структури їх носіїв, єдність релігійних уявлень, про що свідчить існування кількох варіантів поховань з кремацією), близькість мовних діалектів, зафіксованих давніми авторами і реконструйованих сучасними лінгвістами, а головне — зростання самосвідомості, виражене в широкому застосуванні самоназви, дозволяє говорити про завершення процесу загальнослов’янського етногенезу в середині І тис. н. е. Можна також констатувати, що ці процеси значною мірою відбувалися на території сучасної України.

Вже з середини І тис. н. е. розпочинається власне історія слов’янських народів, початковий період якої водночас є етногенезом східних, західних та південних слов’ян.

Розділ II

Слов’яни у другій половині І тис. н. е.

Глава 1

Писемні джерела про слов’ян V—VII ст.

Друга половина І тис. н. е. в історії слов’ян посідає особливе місце. Це період формування на території Східної та Центральної Європи великих слов’янських об’єднань, які в подальшому своєму розвитку зумовлюють виникнення слов’янських державних утворень. Ще однією важливою віхою цього періоду є велике розселення слов’ян, яке стало одним з основних чинників, що формували етнокультурну карту ранньосередньовічної Європи. Із малопомітних розрізнених племен, які після Тацита та Птолемея на деякий час випадають із поля зору античних авторів, слов’яни перетворюються на могутню воєнно-політичну силу. Вже наприкінці V ст. вони заселяють межиріччя Дністра і Дунаю, стають серйозною загрозою для кордонів Візантійської імперії. Тепер вони потрапляють у коло народів, які беруть активну участь у доленосних подіях Європейського континенту і, починаючи з VI ст., стають об’єктом вивчення освічених візантійців. Кількість писемних свідчень про слов’ян помітно зростає, вони стають більш повними і конкретними, розширюється їх географія. Виходячи з інтересів імперії, візантійські автори цікавляться питаннями внутрішньої організації та суспільно-політичної структури слов’янського суспільства, постановки військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами (як її союзниками, так і противниками), фіксують переселенські процеси слов’ян, що були складовою частиною великого переселення народів.

Серед авторів VI ст. найбільш широко характеризують слов’ян готський історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст., та візантійський автор Прокопій з Кесарії в роботі «Війна з готами», що з’явилась приблизно в той же час, що й «Гетика».

Описуючи племена Центральної і Східної Європи, з якими готам довелося вступати у взаємини на шляху