Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

Не зважаючи на те, що надворі була рання весна, сонце тут уже припікало. Ближче до обіду доводилось скидати верхній одяг, щоб не стікати потом. А ввечері, лиш останні промінці ховались за горизонтом, ставало холодно так, що хотілось закутатись ще й в перину. Допомагали зігрітися язики гарячого багаття, яке розкладали на ніч.

Як і казав Херім, кримський степ виявився досить ворожим місцем. Він чимось нагадував землі нижнього придніпров’я. Але якщо ті пересікали ріки, струмки та заплави, то тут годі й було зустріти щось подібне. Та Мурат добре знав ці місцини. Він вів невеликий загін, з восьми людей, від джерела до джерела, то тут то там натрапляючи на такі маленькі потічки, що незнаючим, важко було б на них натрапити. Це трохи збільшувало час походу, адже вершники не прямували чітко на південь, а рухались, змінюючи напрям, на південний-схід.

Василь недовірливо поглядав на кримчаків, розуміючи, щоб потрапити з Перекопа в Ак-Мечеть потрібно рухатись строго на південь. Але Гаврилюк вів себе повністю спокійно, що й вселяло довіру в інших. Наприкінці другого дня шляху загін вперся в русло досить широкої ріки. Це було дуже незвично для цих місць. Мало того, що вона тяглась з південного-заходу на північний-схід, скільки око бачило, то ще й була не аби якою повноводною.

–Це Салгир, – пояснив Мурат, – одна з найбільших рік Криму. Вона бере свій початок у горах і тече в Азов. Тут і станемо на ночівлю. Завтра ж підемо вверх по руслу. Салгир нас заведе просто в Ак-Мечеть. Не потрібно буде думати про воду в дорозі. Вона буде постійно під боком.

Богдан спішився, наблизився до русла ріки, сів навпочіпки, зачерпнув пригоршень води і відпив. Залишками вмив обличчя.

–Смачна, – підвівся козак.

–Поки що так, – кивнув кримчак. – Поки її води поповнює талий гірський сніг. Вже до середини літа ріка обміліє, а вода в ній стане солонуватою. Дрібні струмки та потічки й зовсім зникнуть аж до наступної весни.

Богдан оглянувся навколо, кинув погляд на багряне сонця, яке невпинно котилось за горизонт і зітхнув, попередньо глибоко вдихнувши свіжого вечірнього повітря.

–А так й не скажеш. Усе буяє зеленню, як і в нас, на Україні.

–Трави пожовкнуть і вигорять на палючому сонці. До поверхні підійдуть солончаки. Тут ґрунт непридатний для фермерства. Він мертвий. І все, що росте на ньому, зрештою гине.

–Саме тому ви ходите на наші землі грабувати і людей в ясир брати? – ясні очі Богдана вп’ялись в Мурата. Крім зневаги і презирства в них не було нічого.

Кримчак не відвів погляд. Дивився у відповідь твердо так, що аж іскри летіли з їхніх очей. Богдан тримав руку на ефесі шаблі. І вже так вона свербіла йому, що козак ледь стримувався, щоб не висмикнути її з піхов і не відсікти голову татарину.

–Ану, козаче, – на плече Богдана лягла міцна отаманові рука, – пригаси пил. Не на того лезо точиш.

–Та невже?

–Чуєш, що кажу? – вузлуваті пальці Гаврилюка стиснулись.

Богдан смикнув плечем і пішов до побратимів. Так і розмістились групами навколо багаття. Вечеряли, позираючи один на одного через жмути іскри, які вгору викидав вогонь.

До загону, крім Лавріна та Василя, доєднався, як і пообіцяв, Іван Гаврилюк. Отаман узяв із собою свого молодого помічника, Юрка. Це він був посланцем і привів Мурата з військом до чумацького табору, коли на нього напосідали розбійники. Сам же кримчак поїхав із своїми побратимами – Мустафою і Рафатом.

Гаврилюк, після вечері, примостив собі під голову сідло і вкрився поверх довгим кунтушем. Він покусував довгу травинку, мугикаючи якусь тужливу мелодію. Юрко, після того, як напоїв коней сів поруч. Хлопчина витягнув з піхов шаблю і протягував по її лезу бруском. Богдан одразу згадав себе у його віці. Він так само дбав про зброю, доглядав її і тримав завжди чистою та заточеною. Для кожного козака шабля та пістоль були чимось більшим, аніж засіб ведення бою. Зброя була частиною воїна і дбайливе ставлення до неї прививалось одразу, з перших днів перебування на Січі.

Кримчаки спілкувались між собою пошепки, на рідній для них мові. Час від часу молодший з них, Мустафа, позирав на козаків скоса.

–Чого погляди кидаєш? – буркнув Лаврін. – Хочеш сказати щось, то кажи, а не шепочись.

–Вони дивуються, – обперся на лікоть Гаврилюк. – Чого це невірних понесло у саме серце Криму? Такі, як ми, далі за Перекоп не заїжджають. Чумаки сіль збирають по узбережжю. Хіба купці. І то вони надають перевагу містам, які розташовані на березі моря. Там і торг кращий і товару куди більше. Порти є порти. А вас трьох важко з купцями сплутати, хоч ви і нарядились, як торговці.

–Ага, – сплюнув Богдан, – нічого мені робити на цій Богом забутій землі. Не бував тут ніколи і бути б не волів.

–Але вони цього не знають, – присмалив люльку отаман. – Он Мустафа вважає, що шпигуни ви. Винюхуєте, що тут і до чого. Тому й дивиться на вас так.

–Коли це козаки на Крим нападали? – обурився Василь. – Не ми першими прийшли на їхні землі, а вони на наші. Це їхні війська, на пару з турками, постійно пориваються в Європу, знищуючи усе на своєму шляху. Це їхні орди налітають на наші села і хутори, щоб погнати людей у неволю. Це їм поперек горла Матінка-Січ стоїть, яка заважає полізти на Київ, Чернігів та Черкаси.

–Усе буває вперше, – густі брови Мурата зійшлись на переніссі. – Колись козаки Дніпром не спускались у Чорне море. Не грабували наші міста. А тепер... сам знаєш.

–Не лізли б ви до нас, то й ми б вас не займали, – з відразою скривився Лаврін. – Бачив я ваш флот біля Очакова. А Богдан бачив багатотисячне військо на Поділлі. І не на каву ви до нас йшли. З мечем та вогнем.

–То ж самі біду накликаєте на себе, – Богдан простягнув оголений кинджал, вказуючи ним на Мурата, а тоді впер лезо собі у груди. – Не було б нас тут, якби твої земляки не забрали моїх рідних, якби не убили моїх побратимів. Не потрібен мені ваш Крим, ані ваші землі, ані ваші міста. Подивився б я на вас і на ваші дії, коли б ваших дітей, як скотину продали за море. Виконай свою частину угоди і наші шляхи на тому розійдуться.