Читати книгу - "Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко"

Охоронець Олег, якому було не більше десяти років, махав своє палицею, підперши стіну ганку. На днях Микола, ватажок оселі Сонця, повідомив всім про те, що зброю треба носити з собою обов’язково, тим більше якщо виходиш на вулицю. Собаки та коти почали все частіше турбувати дітей, що ходили до магазину, чи просто в розвідку. Також, треба бути обережним і до інших дітей.

Окрім групи хлопців та дівчат з житлового комплексу «Всесвіт», помітили інших. Хто ховався в стінах університету, що був не далеко. Хто оселився в будинку за трамвайною колією. Не відомо, що може прийти в голову тих дітей, побачивши воїнів оселі Сонця з пакетами з продуктами.

Щодо самого магазину, продуктів ставало все менше. Степан запропонував знайти замок та повісити на вхідні двері, уникаючи крадіжок. Засідок не влаштовували, ватажок був впевнений, що крадіжка випадкова, та діти житлового комплексу не мають до цього відношення.

Олег в який раз спробував провернути палицю навколо руки, як часто показують в фільмах – крутити палку як лопаті гелікоптера. Але палка вискочила з рук, вдарилась об стіну та впала на землю. Чортихнувшись, хлопець підняв палицю на випрямився. В цей же момент, він побачив, що між двома житловими будинками, де була дорога до магазину, почали вискакувати діти.

Охоронець притулив зброю до себе та заскочив по сходам до дверей. Двері потягнув на себе, заскочив всередину та зачинив на замок. Виглянув у віконце, натовп збирався великий, в руках теж були палиці та інші предмети. Не розгледіти, та й не було потреби. Олег чкурнув до холу, та не знайшовши ватажка, кинувся до другого поверху.

Микола був на кухні, про щось говорив з Валею. Охоронець вскочив до кухні та показав на вікно. Ватажок насупився та швидко подивився на вулицю. Побачивши натовп, присвиснув. Швидко обернувся до Олега та наказав збирати всіх в хол, зброю з собою мати обов’язково.

Ватажок витер руки, махнув Валі головою та побіг на перший поверх. Спустився сходами та заскочив в кімнату Ванди. Хлопець вирішив, що саме тут він може оселитись. Саму ж Ванду віднесли на третій поверх, до інших сплячих. Кабінет коменданта не чіпали, як і самого коменданта. Все було просто, її просто ніхто не зміг би винести.

Микола, схопивши металеву біту, яку знайшов у підвалі, вийшов до холу. Майже всі діти зібрались. Навіть прийшов Євген, який ходив ображений пару днів на ватажка. Хлопець мовчав та був надутий як темна хмара. В руках тримав дерев’яну палицю та дивився в підлогу.

- До нас прийшли гості, - крикнув ватажок, - давайте зустрінемо ворога на вулиці.

- А хто прийшов? – крикнув хтось з натовпу.

- З вікна кухні я точно бачив ватажка з житлового комплексу, - відповів Микола та крутнув біту в ріці, - напевно вирішили знову отримати право на магазин.

Діти незадоволено загомоніли, та Микола підняв зброю над головою та крикнув, що оселя Сонця нічого не буде віддавати. Всі підтримали та закричали. В холі були і хлопці і дівчата. Всі озброєні та готові до діалогу чи словами, чи кулаками. Та коли ватажок підійшов до армії, всі розступились, пропускаючи його до вхідних дверей.  

Замок провернувся, та діти оселі Сонця почали висипати на ганок гуртожитку. Всі, хто виходив, бачили, що натовп з житлового комплексу стояв через дорогу. Ніхто не переходив цю умовну лінію, чекали, коли до них звернуться. Микола став до ворога спиною, контролюючи, щоб всі діти дитячого будинку вийшли та підготувались. Потім повернувся та спустився по сходам на землю.

Коли ватажок оселі Сонця зробив крок на дорогу, Артем, ватажок натовпу з житлового комплексу теж зробив крок на дорогу.

- Чим вдячні за такий візит, - Микола розвів руки в сторони, показуючи на дітей ворога.

З протилежної сторони від гуртожитку дійсно зібрався великий натовп. Діти були різного віку та статури. Степан, що вийшов та став недалеко від ватажка, почав оглядати дітей. Хлопці, дівчата. Від шести до дванадцяти років. Хтось стискав кулаки, хтось тримав гілляку, а хто крутив в руках металевий прут. Та радник ватажка оселі Сонця не побачив високої небезпеки. Не більше десяти хлопців були схожі на підготовлених сильних воїнів. Інші були звичайними, без особливих ознак підготовки чи сили.

- На днях ви звинуватили нас в тому, що ми обкрадаємо ваш магазин, - мовив Артем, та Микола, після цих слів, повернувся до своїх воїнів та знайшов Євгена очима, всміхнувся, - а сьогодні ви вирішили нам влаштувати помсту?

- Яку ще помсту? – чесно здивувався Микола, повернувшись знову до ворога, - в чому була наша помста?

- Ведіть сюди злодія, - Артем крикнув хлопцям, що стояли позаду натовпу.

Діти розійшлись та на дорогу вивели Ваню, того самого, що втік, оскільки не хотів виконувати правила оселі Сонця. Микола засміявся та спробував пояснити, що хлопець втік, оскільки всередині виникли деякий конфлікт. Можна сказати, що оселя Сонця вигнала злодія та вже не має до нього ніякого відношення.

- Мені все одно, що ви там з ним вирішили, - підняв плечі Артем, - але це ваша людина, з вашого дитячого будинку, - на обличчі хлопця з’явилась огида, - тримайте своє сміття в своїх стінах, а не відпускайте на свободу. Він вирішив, що може просто так пролізти до нашого двору та грабувати квартири.

Один з воїнів, що стояв біля Вані, зняв зі спини рюкзак, відкрив його та висипав золото та срібло на дорогу.

- Вас не виправити, - крикнув Артем, - тому ми вас і не дуже жалуємо біля нас. Вас зібрали тут, бо вас кинули. А ми в чому винні? Ні в чому! Живемо, намагаємось вижити в цьому світі. І тут томі на. Ловимо вашого злодія.