Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Дякую, я ціню це, справді. 

Прийшовши до їдальні, на нас все ще всі чекали. Не доходячи до них, Лєра зупинила мене й запитала: 

– Як думаєш, сказати зараз чи ввечері, як ми в лісі будемо? 

– Ви в ліс ідете? 

– Не ви, а ми. Ми всі йдемо. Олена Володимирівна все потім розкаже. Так, як ти в нас новенький, то ти розкажеш нам про себе біля костра, а ми в свою чергу, розповімо про себе. 

– Без цього ніяк не обійтись? – спитав я.  

– Авжеж ні, це традиція цього табору і її потрібно додержуватись. Ну все, пішли, бо всі дуже голодні, не будем змушувати їх чекати. 

Ми зайшли до середини по двоє. В середині пахло свіжим борщем та нарізаним чорним хлібом. Піонери метушились, бігали туди-сюди. Двоє маленьких хлопчиків підбігли до однієї з кухарок за добавкою. Вона, як виявилася не змогла відмовити їм в цьому і тому пішла на кухню. Взявши черпака, вона зачерпнула борща, з великої каструлі і розлила по обом тарілкам. Стіни були покрашені в бірюзовий колір, а колони, які стояли були блакитні. На самій довгій стіні був малюнок з мозаїки. Великий бурий медвідь, декілька зайчиків, пару білок, які з горішками в руках сиділи на великих деревах, поміж яких сховалося сонце.  

– Міша, сядеш зі мною? – почувся голос Льоши позаду мене. 

Взагалі-то я хотів сісти поруч з дівчатами, але глянувши на їх столик побачив, що там немає місць, потім глянув на столик з хлопцями, але там також не було місць, бо там ще сиділи, як я зрозумів, хлопці з інших груп. Оглянувши всю їдальню, залишався лише один вільний столик в самому кутку. 

– Що ж, – сказав я посміхаючись, – давай сядемо разом. 

– Чудово, – Льоша аж підстрибнув сміючись, – я принесу нам піднос з тарілками та чаєм. Тобі зелену цибульку брати? 

– А ти донесеш це все? – спитав я в нього з посмішкою на лиці. 

– Авжеж донесу. Так тобі цибульку брати? 

– Ну бери, тільки неси обережно. 

Він пішов до кухарки, а я оглядав всіх тих, хто сидів за столиками. Побачив того Гургена, який щось голосно обговорював з хлопцями, побачив столик з вожатими, серед яких була й наша. А потім перевів погляд на столик з дівчатами і випадково зустрівся поглядами з Аліною. Виявилося що вона на мене дивилися весь час. Але коли наші очі втупилися один на одного, вона різко відвела погляд і засміялася до дівчат, після чого всі повернулися до мене з посмішками на обличчях. Мені стало якось…ніяково. Я невпевнено посміхнувся їм у відповідь і почав рахувати хлібні крихти, які забулись прибрати зі столу прибиральниці. Опустивши голову, я задумався про майбутній похід у ліс. Це ж мені потрібно буде розповісти щось про себе, от тільки що? Про те, що мене перекинуло з майбутнього в минуле навіть мова не йшла, але якщо нічого не вигадаю, то можу розповісти це як жарт. Або вигадати щось, але це вже буде набагато складніше. З роздумів я вийшов після того, як хтось з гуркотом впав на підлогу розбивши весь посуд. Впав Льоша, але не через свою неуважність, а через те, що його пихнув Гурген! Він лежав забивши коліна в калюжі з борщу та чаю. Всі, присутні, хто гуділи, як бджолиний вулик, розмовляючи та жартуючи враз замовкли. 

– Дивись куди преш, порося! – він крикнув так, що його слова розлетілись відлунням по їдальні. – Ти наступив мені на ногу! 

– Але я не хотів! – відповів маленький піонер. – Я випадково! 

– Та мені яка різниця випадково чи ні? Хлопці, що мені з ним робити, га? 

Позаду нього стояли два імбецили які іржали як коні. Їм було дуже весело. 

– Нехай туфель твій вилизує, щоб аж блищав!  

– Так, нехай його витирає, щоб знав своє місце! – сказав другий. 

– Ти чув моїх друзів, – Гурген зробив маленьку паузу, – витирай мій туфель! Негайно! 

Я міг підійти і закінчити цю клоунаду за декілька хвилин навіть не використовуючи силу. Я це вже й хотів зробити, але краєм ока помітив, як наша вожата, Олена Володимирівна, встала з-за столу і вирішила підійти до нього. Одна з вожатих з іншої ланки вхопила її за руку і похитала головою. Але її це не зупинило. І от вона підійшла до нього зі словами: 

– Піонере, припини! – сказала вона. – Замість того щоб таке йому казати, краще б допоміг йому! 

– А ти хто тут така? Іди їж мовчки дурепо, ти знаєш чий я син? 

– Так, ти знаєш чий він син? – повторив питання один з його тупих товаришів. 

– Це не припустимо, щоб таке було в нас в таборі, ми повинні вчитись доброті один до одного, виховувати себе допомагати інших, а не принижувати! І взагалі-то я вожата! 

Олена нахилилася до Олексія і протягнула йому руку, щоб він міг встати на ноги, за що отримала ляпаса від цього вірмена. Вона впала поруч прикладаючи руку до червоної щоки. Її очі почали заливати сльози. Бачить Бог, я цього клоуна попереджував, про те, що з ним буде, якщо він хоча-б ще когось тут почне діставати. Я встав, підійшов до нього і став позаду. Він все ще продовжував говорити образи в сторону табору, піонерів, та Льоши і Олени. 

– Якщо я захочу, то я буду робити тут все, що захочу, і не тобі, шльондро, вказувати що мені робити!