Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Піранезі, Сюзанна Кларк 📚 - Українською

Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піранезі" автора Сюзанна Кларк. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 54
Перейти на сторінку:
падали великі промені Світла. В одному з променів стояв чоловік, що повернувся спиною до мене. Він геть не рухався. Він пильно дивився вгору, на Стіну Статуй.

Це був не Однодумець. Він був худіший і не такий високий.

16!

Я натрапив на нього геть раптово. Ввійшов у одні з Західних Дверей, а він тут як тут.

Чоловік озирнувся на мене. І не ворухнувся. Не сказав нічого. Я не втік, а натомість підійшов до нього. (Може, я і вчинив неправильно, але вже пізно було ховатися, пізно дотримувати обіцянки, даної Однодумцеві.)

Я поволі обійшов чоловіка, оглядаючи його. Він був старий. Шкіра в нього була суха, схожа на папір, а жили на долонях — товсті й вузлуваті. Очі — великі, темні та блискучі, з велично важкими повіками й вигнутими бровами. Вуста — видовжені й рухливі, червоні й навдивовижу вологі. На ньому був костюм у клітинку принца Вельського[11]. Чоловік, найпевніше, вже давно був худим, оскільки костюм, хоч і старий, сидів на ньому ідеально — тобто був пом’ятий і мішкуватий через те, що стара тканина потерлася, а не через неправильний крій.

Я відчув дивне розчарування: 16 уявлявся мені молодим, як я сам.

— Вітаю, — промовив я. Було цікаво почути його голос.

— Добрий день, — відповів чоловік. — Звісно, якщо зараз тут саме день. Я ніколи не розумію, — говорив він зверхньо, повільно, старомодно.

— Ви 16, — сказав я. — Ви Шістнадцята Людина.

— Не розумію вас, юначе, — відповів він.

— У Світі існують двоє Живих, тринадцятеро Мертвих, а тепер ще ви, — пояснив я.

— Тринадцятеро мертвих? Як захопливо! Мені ніхто ніколи не казав, що тут є людські рештки. Цікаво знати, хто це.

Я описав Чоловіка з Коробкою з-під Печива, Чоловіка з Риб’ячою Шкірою, Приховану Людину, Людей Алькову та Складену Дитину.

— Бачте, це просто надзвичайно, — сказав він. — Але я пам’ятаю ту коробку з-під печива. Колись вона стояла на маленькому столику поряд із кухликами в кутку мого університетського кабінету. Цікаво, як вона опинилася тут. Що ж, можу сказати вам таке. Один із ваших тринадцятьох мертвих — це майже напевно той симпатичний молодий італієць, яким так захопився Стен Овенден. Як там його звали? — він відвів погляд, замислився на мить, стенув плечима. — Ні, забув. А ще один — це, гадаю, сам Овенден. Він усе ходив сюди бачитися з італійцем. Я казав йому, що він напрошується на проблеми, та він не слухав. Ну, знаєте, почуття провини й таке інше. А ще не здивувався б, якщо одна з інших — це Сільвія Д’Аґостіно. Нічого не чув про неї від початку дев’яностих. Що ж до того, хто я такий, то, юначе, я розумію, як ви могли дійти висновку, буцімто я «16». Але це не так. Хай як тут чарівно… — він роззирнувся довкола, — …я не маю наміру залишатися. Я просто тут проходжу. Мені сказали, що ви тут. Ні, — він спохопився. — Не зовсім так. Дехто сказав мені, що, мабуть, сталося з вами, а я дійшов висновку, що ви тут. Ця людина показала мені вашу фотографію, а позаяк ви явно були непогані з себе, я вирішив прийти й на вас поглянути. Радий, що зробив це. На вас, певно, приємно було дивитися до того, як… ну, до всіх подій. А, ну його! Мене спіткала старість. А вас спіткало це. І погляньте на нас! Але повернімося до нагальних питань. Ви згадували двох живих людей. Інший — це, либонь, Кеттерлі?

— Кеттерлі?

— Вел Кеттерлі. Вищий за вас. Темні волосся й очі. Борода. Смаглява шкіра. Бачте, його мати була іспанкою.

— Ви про Однодумця? — запитав я.

— Чийого однодумця?

— Наразі мого.

— Ха! Так! Розумію, про що ви. Яке чудове назвисько для нього! Однодумець. Хай там що, а він завжди лише «однодумець». Якась інша людина завжди важить більше. Він завжди лишається на других ролях. І знає це. Воно його гризе. Бачте, він був одним із моїх учнів. О, так. Звісно, справжній шарлатан. Вишукані манери інтелектуала, похмурий пронизливий погляд, а в голові — жодної оригінальної думки. Усі його ідеї в когось запозичені. — Він трохи помовчав, а тоді додав: — Насправді всі його ідеї — мої. Я найвидатніший науковець свого покоління. А може, й усіх поколінь. Я припустив, що це… — він розкинув руки, показуючи на Залу, Будинок, Усе. — …існує. І воно існує. Я припустив, що існує спосіб сюди дістатися. І він існує. І я прийшов сюди та послав сюди інших. Я тримав усе в таємниці. А також узяв з інших обіцянку мовчати. Мене завжди не надто цікавило те, що можна назвати мораллю, та спричинитися до падіння цивілізації — це для мене занадто. Можливо, я помилявся. Не знаю. Таки є в мені сентиментальна жилка.

Він пронизав мене поглядом ясного й лихого ока, напівприкритого повікою.

— Урешті ми всі заплатили жахливу ціну. Моєю ціною була в’язниця. О, так… Гадаю, вас це шокує. Хотів би сказати, що все це непорозуміння, та я направду скоїв усе, в чому мене звинуватили. Якщо зовсім чесно, то й багато чого іншого, про що вони так і не дізналися. Хоча знаєте що? В’язниця припала мені до душі. Там я зустрів просто дивовижних людей. — Він трохи помовчав і запитав: — Кеттерлі розповідав вам, як було створено цей світ?

— Ні, сер.

— Ви хотіли б це знати?

— Дуже, сер, — відповів я.

Моє зацікавлення його, схоже, втішило.

— Тоді я розповім. Бачте, це почалося ще в мої молоді літа. Я завжди був незмірно геніальнішим за однолітків. Перше моє велике осяяння сталося, коли я усвідомив, як багато людство втратило. Колись чоловіки й жінки були здатні обертатися на орлів і перелітати на величезні відстані. Вони спілкувалися з річками й горами й одержували від них мудрість. Вони відчували обертання зір у себе в свідомості. Мої сучасники цього не розуміли. Усі вони були залюблені в ідею прогресу й вірили, що все нове має бути краще за старе. Неначе хронологія є мірилом чеснот! Проте мені видавалося, що мудрість древніх не могла просто зникнути. Ніщо не зникає просто так. Це взагалі неможливо. Я уявляв, що зі світу неначе витекла певна енергія, й думав, що вона мала кудись переходити. Саме тоді до мене дійшло, що мають існувати інші місця, інші світи. А тоді я взявся їх шукати.

— І знайшли, сер? — запитав я.

— Так. Я знайшов цей. Його я називаю Світом-Відтокою: його створили ідеї, що витікали з іншого світу. Цей світ не міг би існувати, якби

1 ... 17 18 19 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піранезі, Сюзанна Кларк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піранезі, Сюзанна Кларк"