Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Справа не в грошах. А в усьому іншому, — глянув Чейз на буш. — Ви ж самі знаєте, як воно там.

Перед від’їздом з квадрату пошуків сержант Кінг розгорнув карту-кілометрівку і показав Фокові й Кармен територію, яку необхідно прочесати. Іде приблизно чотири години на те, щоб належним чином обшукати один квадратний кілометр, сказав він. І це коли буш не дуже густий. А якщо ділянка густо заросла, або крута, або має водну перешкоду, то довше. Фок почав лічити квадратики. Дійшовши до двадцятьох, покинув цю справу.

— Північно-західний гребінь уже обшукали? — запитав Бейлі.

— Цього року він непрохідний. А за такої погоди це ще й занадто небезпечно.

— Тим паче варто перевірити, ні? Там легко збитися з дороги.

У тому, як Бейлі вимагав відповідей, пробивалася якась нещирість.

Фок прокашлявся.

— Мабуть, нелегко вам і вашим колегам. Ви добре знали зниклу?

Бейлі вперше уважно подивився на нього, й в очах водночас читався хмурий і питальний вираз.

— А ви..?

— Вони з поліції, — пояснив Чейз. — Допомагають нам з пошуками.

— А, ясно. Добре. Дякую.

Простягнувши руку, Бейлі представився. Долоня в нього була холодна, пальці мозолясті. Не схожа на руку людини, що постійно сидить на столом. Безперечно, Бейлі займається спортом.

— То ви добре її знали? — повторив Фок, потискаючи йому руку.

— Алісу? — Бейлі нахмурився ще дужче. — Так. Доволі добре. Вона в нас працює вже чотири роки...

«Взагалі-то п’ять», — подумав Фок.

— ...тож вона — цінний член команди. Ну, тобто всі працівники цінні, звісно. Але щоб вона отак зникла з радарів... — Бейлі похитав головою. — Ми дуже занепокоєні.

Говорив він начебто з невдаваною щирістю.

— Ви не бачилися з Алісою у вівторок, коли її група виходила, правильно? — запитала Кармен.

— Не бачився. Приїхав пізніше. Довелося затриматись, і я спізнився на автобус.

— Можна поцікавитися чому?

Бейлі подивився на неї.

— Це сімейна справа.

— Мабуть, коли очолюєш родинний бізнес, нема можливості й розслабитися, — легковажним голосом зронила Кармен.

— Щира правда, — вичавив Бейлі напружену усмішку. — Але я стараюся розділяти, коли є можливість. В іншому разі можна збожеволіти. Але цього разу, на жаль, я не міг відкрутитися. Я вибачився перед рештою команди. Неприємно, звісно, але я затримав групу всього на годину. Зрештою, це не мало аж такого значення.

— Ваша група без проблем вийшла вчасно на місце зустрічі? — мовив Фок.

— Так. Ландшафт суворий, але самі маршрути не надто складні. Принаймні так було задумано, — зиркнув Бейлі на Чейза, який опустив очі.

— Звучить так, наче ви непогано знаєте місцевість, — мовив Фок.

— Трохи знаю. Кілька разів ходив сюди в похід на вихідних. І ми вже три роки разом з «Авторитетними пригодами» влаштовуємо тут зимові корпоративи, — пояснив Бейлі. — Це чудове місце. Зазвичай. Але надовго тут ліпше не губитися.

— А ви завжди берете участь у корпоративах?

— Це чудова нагода вибратися з кабінету, — почав Бейлі автоматично розтягувати вуста в усмішці, але на півдорозі похопився, й на його обличчі застигла нещасна гримаса. — Корпоративи завжди були гарні й непогано організовані. Ми лишалися задоволені... — він загнувся. — Ну, дотепер.

Чейз не підводив очей від землі.

— Але під час походу ви таки бачилися з Алісою, — мовив Фок.

— Маєте на увазі — першого вечора? — кліпнув Бейлі.

— А що — це був не єдиний раз?

— Єдиний, — занадто швидко вихопилося в нього. — Тільки першого вечора. Дружній візит в інший табір.

— Чия то була ідея?

— Моя. Нам корисно спілкуватися поза офісом. Ми ж одна компанія. Всі в одному човні.

— І ви розмовляли з Алісою Рассел? — Фок пильно дивився на Бейлі.

— Коротко, на самому початку, але ж ми не затримувалися надовго. Коли почався дощ, ми пішли.

— Про що ви говорили?

Бейлі насупив брови.

— Та ні про що. Так, по роботі.

— Під час дружнього візиту? — поцікавилася Кармен.

— Як ви й казали, — легенько посміхнувся він, — нема коли й розслабитися.

— Якою вона вам здалася того вечора?

Секундна пауза.

— Та нормальною. Але ж ми недовго розмовляли.

— Ви не відчули занепокоєння? — запитав Фок.

— Чим?

— Та чим завгодно. Її здоров’ям, душевним станом? Її здатністю витримати похід?

— Якби в мене виникли якісь сумніви щодо Аліси чи іншого працівника, — сказав Бейлі, — я б ужив заходів.

Десь у глибині бушу різко й пронизливо закричала пташка. Нахмурившись, Бейлі зиркнув на годинник.

— Вибачте. Послухайте, ми дуже вдячні вам за допомогу з пошуками, але мені час рухатися. Хочу встигнути на базу на вечірній інструктаж.

Чейз переступив з ноги на ногу.

— Я й сам туди їду. Підвезти вас?

— Дякую, я своїм ходом, — поплескав Бейлі по даху «БМВ».

Від дістав ключі, ще раз потиснув усім руки й поїхав геть, невидимий за тонованими вікнами машини.

Чейз провів його очима, а потім безнадійно глянув на мінівен «Авторитетних пригод», який незграбно тулився в кутку стоянки.

— Мені теж час їхати. Якщо будуть новини, я повідомлю, — промовив Чейз і поплуганився до мінівена з ключами в руках. Фок і Кармен знову залишилися самі.

— Хотіла б я знати, чому Бейлі запізнився сюди, — сказала Кармен. — Ти віриш, що це була сімейна справа?

— Не знаю, — озвався Фок. — «БейліТенантс» — сімейна фірма. Тож може йтися про що завгодно.

— Ага. Хоча, мушу сказати, якби в мене була отака машина, я б теж не квапилася на автобус.

Вони підійшли до власного седана, припаркованого в дальньому куті. В щілини вже намело піску й листя, які злетіли хмарою, коли відчинився багажник. Фок витягнув пошарпаний наплічник і завдав на спину.

— Ти ж наче казав, що походи — то не твоє, — зронила Кармен.

— Не моє.

— Перекажи це своєму наплічнику. Бо він уже ледве дихає.

— А! Так. Його добряче потягали. Але не я.

Фок замовк, проте Кармен очікувально дивилася на нього. Він зітхнув.

— Це мого тата.

— Мило. Він тобі подарував?

— Майже. Він помер. Отож я забрав наплічник.

— От чорт. Вибач.

— Та все гаразд. Він йому все одно більше