Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Жінка кинула суворий погляд на Юру і жартома показала йому кулака.

— Вибач, — чоловік засоромився й перепросив. — Я не хотів, вирвалося.

— Хоч не при дитині! — обурилася тодішня Анжела.

— Більше не буду, — винувато прошепотів він і чмокнув її у щоку, ледь торкнувшись ніжної доглянутої шкіри пошерхлими вустами.

Анжела театрально зітхнула й поклала голову на його кремезне плече. Приємно війнуло чоловічими парфумами й гелем для гоління. Вона вдихнула цей запах, стулила повіки й непомітно задрімала. Коли ж розплющила очі, побачила свого чоловіка, вбраного у форму, а посеред кімнати на вичищеному килимі — вже спаковану чорну дорожню сумку.

— А це навіщо? — спитала, вмить усе збагнувши, та подумки благаючи, аби зібрана в дорогу сумка їй лише примарилася.

— Кримські, луганські та ще деякі підрозділи викликають у Київ. Сказали їхати за бажанням.

— Юро, то не їдь! — гаряче попрохала вона.

Аж раптом щось згадала й перепитала насторожено:

— Чому на якусь жменьку студентів викликають спеців?

— Нууу. — теж замислився Юра, — я не знаю. Думаю, Янукович, як і ти, боїться повторення 2004 року, тому наказав трохи налякати мальків.

— А тобі воно нащо здалося? Якщо це не строгий наказ, то лишайся вдома. Ти ж обіцяв малому тир у парку цієї суботи, хотів навчити його стріляти по мішенях, пам’ятаєш?

Юра підвівся з дивану, зробив кілька нахилів ліворуч-праворуч. Ледь чутно хруснули суглоби. Тоді зчепив пальці у замок і простягнув руки перед собою.

— Дають непогані бабки, — неохоче зізнався дружині. — Пацана на цей раз сама зводи кудись — в кіно там чи якихось лахів прикупити... Він просив нові кросівки на фізкультуру. Я гроші залишу. Малий ще в школі?

— Так, сьогодні шість уроків. Устигнеш попрощатися? — ледь не плачучи, спитала вона. Не вперше чоловік вибирався у відрядження, і Анжела завжди спокійно його проводжала, та зараз щось ніби дряпнуло зсередини — не треба нікуди їхати!

— Так, я дочекаюся, — дістав з кишені улюблену бензинову запальничку. — Хочу залишити йому на зберігання.

Анжела глянула на чоловіка. Її густі гарно підфарбовані брови здригнулися, ковзнули догори. Він ніколи не розлучався зі своєю запальничкою, аж раптом віддає її «на зберігання»? Дивно... аби не сталося чого... не на війну ж зібрався. Промовчала, щоб не зурочити, хоча й відчула ще тоді уперше якусь незбагненну і незвично болісну тривогу.

Юра — нетутешній. Сім років тому познайомився з Анжелою на дискотеці (минуло лише кілька тижнів після його переїзду з Донецької області). Сирота. Виріс у притулку, вступив до військового училища у Харкові, далі — «срочка» і добровольцем на війну в Абхазію. Після повернення з «гарячої точки» хлопця без питань узяли до спецпідрозділу «Беркут». Відслужив кілька років у донецькому відомстві, отримав переведення в інший куточок країни — до Івано-Франківська. На його подив, Юрі тут сподобалося. Не зустрів ані скажених «бандерівців», ані рушниць у кожній хаті, ані страшного зубожіння чи бодай чогось такого, про що торочили на Донбасі, змальовуючи Західну Україну. Натомість Франкове місто виявилося напрочуд затишним, спокійним та гостинним. Чого вартували самі лишень кав’ярні чи не на кожному розі, колоритні вуличні музиканти зі стометрівки та змога всюди діставатися пішки, без тисняви громадського транспорту. А ще місцеві завше всміхалися і загалом видавалися простішими, ніж люди, з якими Юра жив і спілкувався доти.

Після народження сина подружжя мешкало у найманій квартирі в центрі міста. Його зарплати цілком вистачало. Щойно ж Анжела завагітніла вдруге — довелося затягти паски й піти «у прийми» до її батьків. Почалися скандали — старший брат дружини не бажав переїзду зятя до їхньої квартири, переймаючись, що той зі своїми дітьми загребе батьківське житло, а рідна кров зостанеться ні з чим. Юра ж мав єдине бажання — заробити на власну квартиру, де ніхто вже не назве його «пристосуванцем» чи «дармоїдом». Свій дім для сироти означає навіть більше, ніж здоров’я чи визнання. Він просто хотів позбутися страху опинитися на вулиці...

Анжела теж підвелася з дивану і, м’яко ступаючи босими ногами по килиму, пішла на кухню. Юра обережно, щоб не порушити тремкий дитячий сон, підхопив на руки крихітну Лесю й відніс до ліжечка. Там, постоявши кілька хвилин, просто дивився на своє дитя, яке спокійно спало. Тоді нагнувся і поцілував донечку в чоло.

На вулиці дощило. Голі дерева хиталися від вітру, скидаючи до калюж останнє зашкарубле листя кольору золотавої вохри. Гілка бузку попід їхніми вікнами неприємно шкреблася в шибку. Невідь звідки Анжела відчула, як її спиною пробігся морозець. Жінка смикнулася й увімкнула світло. На лискучому лінолеумі та кремовій плитці біля мийки заграли «зайчики» від теплого електричного освітлення, розганяючи незрозумілий страх. Жінка дістала з холодильника сріблясту каструлю, розігріла запашний щавлевий борщ. Налила у глибоку миску, вкинула ложку свіжої сметани і дбайливо поставила на стіл. Тоді нарізала тонкими кавалками сирокопчену ковбасу та твердий сир й почала готувати чоловікові у дорогу канапки. За хвилину на кухню прийшов Юра та востаннє сів удома їсти.

Це таки був їхній останній вечір разом. У ніч на 30 листопада силовики спробували жорстоко розігнати Майдан. Постраждало понад сімдесят осіб. Юра додому не повертався. Анжела не раз ловила себе на думці, що цю суботу 30 листопада він мав би провести з сином, натомість подався разом з іншими «беркутівцями» лупцювати чужих дітей.

А далі в Києві закрутилося, і Юра вже не мав права ані розповісти дружині про свою роботу, ані навідатися додому на Різдвяні свята. Після 18 лютого він узагалі перестав виходити на зв’язок. Анжела щодня впродовж наступних тижнів уперто набирала його номер. Тепер її доводила до сліз автоматична відповідь оператора мобільного зв’язку: «Абонент недоступний». За кілька місяців даремного очікування й оббивання порогів міліцейських структур, котрі з дня на день планувалося розформувати, вона отримала довідку про зникнення безвісти чоловіка та зосталася з двома дітьми, яких тепер мусила ставити на ноги самотужки. У травні помер її тато, а мама, відпрацювавши сорок років на пошті, вийшла на пенсію. Того року їй уперше довелося купувати теплі речі дітям на зиму серед уживаного мотлоху на «секонді» та влаштуватися на дві принизливі роботи.

А під Новий 2015-й рік Анжела випадково перетнулася з колишнім — красенем Віктором, з яким зустрічалася кілька місяців у школі. Він уже красенем