Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Розділ 15

У неділю вранці дівчатка прокинулися від солодкого запаху смажених оладок. Ароматна ваніль та ромова есенція розливалися повітрям, примушуючи зголоднілі шлунки дітей буркотіти. У сім’ї Христини побутував звичай — щонеділі вся родина рано-вранці вибиралася до церкви на службу, опісля ж удома мама Галя готувала млинці з різноманітними начинками — згущене молоко, сир із родзинками чи курагою, банани з шоколадною пастою, оладки з домашнім полуничним, малиновим чи вишневим варенням, або ніжні сирники зі сметанкою. Сьогодні до церкви пішов лише Христинин батько, а як повернувся — дівчатка саме прокинулися.

— Що сьогодні робитимете, принцеси? — поцікавилася Галя у дітей за сніданком.

Подруги змовницьки перезирнулися. Тоді захихотіли.

— Та нічого особливого, — крізь сміх сказала Христя. — Відведемо Ладу додому та трішки погуляємо у дворі.

На підтвердження її слів Леся енергійно закивала головою. Тоді напхала повний рот оладок і з задоволенням узялася їх пережовувати. Варення стікало підборіддям, залишаючи липку рожеву смужку. Тітка Галя не стрималася, схопила паперову серветку і дбайливо витерла Лесине обличчя.

Дівчата ще трохи погралися з конструктором, а тоді вирушили до Лесі додому. Лада страшенно зраділа, опинившись на вулиці. Щойно її руді кудлаті лапи торкнулися пожовклої трави, яка клубочилася вздовж хідника, одразу ж щасливо загавкала. Проте коли вони підійшли до Лесиного під’їзду, сторожко загарчала, а шерсть на собачому загривку стала сторчма. Христя зойкнула й затулилася руками.

— Не бійся. Це вона на дядьків, які до нашої сусідки ходять, — пояснила Леся. — Лада не любить людей, що п’ють горілку.

Та заходити у темний під’їзд дівчатка не наважувалися. Облуплені дерев’яні двері парадного трималися на одній завісі, загрозливо перекосившись набік, а просто біля входу отиралося двійко неприємних чолов’яг у брудному дранті. Лада притиснулася до Лесиної ноги й продовжувала гарчати.

— Ану забери шавку! — гукнув котрийсь із незнайомців. — Розвели тут псярню!

Дівчата аж затремтіли від страху. Христя позадкувала і стала за спиною подруги. Проте сховатися не вдалося — Леся була на цілих дві голови нижчою і майже на п’ятнадцять кілограмів легшою за подругу.

— Я тут живу, — озвалася вона й першою заскочила в під’їзд.

Лада і Христина вбігли слідом за нею.

Переступивши поріг свого дому, Леся одразу помітила: щось змінилося. На коридорному килимку не валялися, як зазвичай, кавалки болота, нанесеного взуттям, та й саме взуття не громадилося безладною купою, а виструнчилося рівним рядком попід стіною. Коричневий паркет, що визирав з-під потертої килимової доріжки, ще був вологим після миття. У передпокої витав запах хлорки впереміш із пахощами смаженої картоплі, а з кухні долинала негучна музика.

— Це ти, доню? — у дверному отворі між кухнею й коридором вигулькнула мама. — А я тут деруни смажу... Будеш?

Лада, побачивши господиню, замахала хвостиком і побігла до неї. Тоді мигцем сховалася за її спиною. Одразу ж з кухні почувся характерний звук — собака жадібно хлебтала воду зі своєї миски. Леся, тамуючи приємне здивування, присіла навпочіпки, щоб розшнурувати свої кросівки. Тим часом мама вийшла з кухні.

— А ти хто? — звернулася вона до Христі, аж дівчинка завагалася, роззуватися їй чи стрімголов утекти на вулицю. Від вулиці таки добряче стримувала присутність стрьомних незнайомців під під’їздом.

— Я. — почала було розгублено.

— Це Христя. Моя найкраща подружка, — втрутилася Леся, наголосивши на слові «найкраща». — Ми вже поїли у Христі вдома. Діма повернувся?

— Та ні, він десь гуляє. — якось невпевнено сказала мама і хутко повернулася на кухню.

Двері до вітальні були щільно зачинені. Леся зраділа й зробила знак подружці йти за нею. Обережно, майже навшпиньки, вони прокралися до спальні наприкінці коридору. За зачиненими дверима Дмитрової кімнати, яка ще кілька днів тому належала й Лесі, не виявилося нічого незвичного — зібгана й розколошкана сірувата постіль (брат не мав звички застеляти ліжко); одяг, безладно розкиданий на стільці та на підлозі по кутках кімнати; з десяток плакатів, приклеєних скотчем на вицвілі шпалери; дерев’яне двоярусне ліжко, котре, як оповідала мама, власноруч змайстрував ще їхній рідний тато. Леся роззирнулася довкола, подумала хвильку, а тоді переконливо сказала:

— Усе на місці. Навіть його гітара.

— Гм... — замислено озвалася Христя з виглядом мудрої експертки. — То й що?

— Діма обожнює свою гітару, — пояснила Леся. — Він узяв би її з собою, якби тікав. Хіба що в гараж її не тягає, бо там брудно.

— А що він там робить?

— Машину ремонтує.

В очах Христини застрибали бісики.

— Ти знаєш, де він?

— Хто? — не зрозуміла питання Леся.

— Та гараж! — вигукнула Христинка.

Леся здригнулася й приклала пальчика до вуст, ураз зіщулившись:

— Тсс... у нас не можна так кричати. — прошепотіла, збліднувши від страху.

Вікна цієї кімнати виходили на дорогу. Зараз там був жвавий рух автомобілів, які з гуркотінням шугали туди-сюди, час від часу гальмуючи перед пішохідним переходом. А через дорогу — їхня школа. Величезна будівля на три поверхи зі світло-коричневими стінами і довгими клумбами з чорнобривцями та айстрами перед центральним входом.

— Гараж отам, — Леся показала рукою десь через дорогу. — За школою. Ходімо?

Дівчата хутко вибралися з квартири і помчали до гаражів. Обережно перетнули вулицю на світлофорі, обійшли школу, минули озеро, з острахом позираючи на перехожих, й уже за п’ятнадцять хвилин брели у бік гаражного кооперативу доріжкою, всипаною гравієм. На щастя, тут було порожньо. У неділю сюди мало хто потикався. Більшість автомобілістів удома ще від п’ятниці, і лише надвечір або ж завтра вранці серед гаражів відновиться звична метушня. Пес, припнутий на ланцюг біля хатинки сторожа, кволо задер писка на чужинок, оцінив їх сонним поглядом й, не вловивши загрози, знову влігся куняти.

— Ти знаєш, де гараж? — пошепки спитала Христя.

— Гадаю, так. Я кілька разів тут бувала з Дімою.

Леся зупинилася, покрутила головою врізнобіч й нарешті обрала напрямок руху. Довкола було тихо. Лише шурхіт гравію під їхніми кросівками, та звичний гамір міста, що долинав віддалік. Дівчатка кілька разів повертали то праворуч,