Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія та Артем стояли перед великими дубовими дверима, які, здавалося, охороняли останню таємницю їхньої подорожі. Вони привели їх сюди після всіх випробувань, через які вони пройшли. Кам’яна зала, в якій вони знаходилися, була залита тьмяним світлом, що падало з високих вікон.

— Це місце... воно здається знайомим, — прошепотіла Софія, торкаючись холодного каменю стіни.

— Як і мелодія, — відповів Артем, тримаючи в руках лютню. — Можливо, ми вже були тут раніше.

Він подивився на Софію, і їхні погляди зустрілися. Її очі блищали, але в них читалася рішучість.

— Ми повинні дізнатися правду, — сказала вона.

Артем кивнув і обережно відчинив двері. Вони скрипнули, відкриваючи вхід до величезної круглої зали. У центрі стояв кам’яний постамент, на якому світилася куля з м’яким золотавим сяйвом.

— Це схоже на серце, — прошепотіла Софія, підходячи ближче.

— Можливо, це і є "шепіт серця", — припустив Артем.

***

Коли вони підійшли до постаменту, світло стало яскравішим, і навколо них почали з’являтися образи. Це були сцени з їхнього минулого — не лише теперішнього життя, але й тих, які вони проживали раніше.

Софія побачила себе в іншому часі, в іншому одязі, але її серце залишалося тим самим. Вона стояла поруч із Артемом, але кожна сцена закінчувалася трагедією. В одній із них вона залишалася одна, в іншій — це був Артем, хто втрачав її.

— Це наші минулі життя, — сказала вона, її голос тремтів.

— Ми завжди знаходили одне одного, але ніколи не могли залишитися разом, — додав Артем.

Софія відчула, як її очі наповнюються сльозами.

— Чому? Чому це повторюється?

Світло кулі почало пульсувати, і з’явився голос, який звучав ніби зсередини їхніх сердець:

— Ви завжди були пов’язані, але ваш зв’язок ніколи не був завершеним. Щоб з’єднатися назавжди, ви повинні прийняти істину про себе і про те, що вас розділяє.

— І що це за істина? — запитала Софія.

— Істина полягає в тому, що ви обоє боїтеся втратити себе у своєму зв’язку, — відповів голос. — Ви тримаєтеся за минуле, бо боїтеся, що майбутнє може бути іншим.

Артем подивився на Софію.

— Я боюся втратити тебе, — зізнався він.

— А я боюся, що ти підеш, якщо я відкрию своє серце, — відповіла вона.

Куля світилася все яскравіше, і голос продовжив:

— Тільки прийнявши свої страхи, ви зможете завершити мелодію.

***

Софія та Артем подивилися одне на одного. Вони знали, що ця мить вирішальна.

— Я готовий, — сказав Артем, беручи Софію за руку. — Готовий відпустити всі страхи, якщо це означає, що ми зможемо бути разом.

— І я готова, — відповіла вона, стискаючи його руку.

Вони підійшли ближче до кулі, і Артем підняв лютню. Він почав грати мелодію, яка звучала в їхніх серцях. Це була не просто музика, а історія їхнього кохання — з усіма радощами, втратами й надіями.

Світло кулі стало осліплюючим, і вони відчули, як щось змінюється. Їхні серця билися в унісон, і весь світ навколо здавалося розчинявся, залишаючи тільки їх двох.

***

Коли мелодія закінчилася, все стихло. Софія та Артем стояли в залі, але тепер вона виглядала інакше. Куля зникла, а на її місці залишилося лише світло, яке поступово згасало.

— Ми це зробили? — запитала Софія, дивлячись на Артема.

— Думаю, так, — відповів він, обіймаючи її.

Вони знали, що їхня подорож завершилася, але тепер вони були впевнені, що їхній зв’язок ніколи не буде розірвано.

— Ми знайшли нашу істину, — сказала Софія.

— І тепер ми можемо почати спочатку, — додав Артем.

Їхні серця більше не були в полоні страхів, і вони знали, що разом зможуть подолати будь-які випробування.