Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія та Артем поверталися до міста після того, як завершили мелодію в залі істини. Їхні серця були сповнені спокою, але водночас у них залишалося відчуття, що історія ще не завершена.

— Ти теж це відчуваєш? — запитала Софія, дивлячись на Артема.

— Так, — відповів він. — Ніби щось важливе залишилося недомовленим.

Коли вони дісталися до міста, Артем зупинився перед будинком, який виглядав знайомим, хоча він не міг згадати, чому. Це була стара будівля з високими вікнами й важкими дерев’яними дверима.

— Що це за місце? — запитала Софія, помітивши, як Артем дивиться на будинок.

— Я не знаю, — відповів він. — Але щось у ньому кличе мене.

Вони увійшли всередину. Повітря було важким, наповненим запахом старих дерев і пилу. Кімнати здавалися покинутими, але водночас у них було відчуття, ніби тут усе ще живе пам’ять про минуле.

***

Вони піднялися на другий поверх і опинилися в кімнаті, де стояв старий рояль. Артем підійшов до нього, і його пальці несвідомо торкнулися клавіш. Звук, який виник, здався йому знайомим.

— Я вже грав на цьому роялі, — сказав він, дивлячись на Софію.

— Але як це можливо? Ми ніколи не були тут раніше, — відповіла вона.

Артем не встиг відповісти, як почув голос. Це був тихий, але чіткий шепіт, який лунав десь у кімнаті.

— Артеме... — пролунав голос.

Він різко підвів голову, дивлячись навколо.

— Ти це чула?

— Що саме? — запитала Софія, але її очі розширилися, коли вона побачила, як Артем завмирає.

Голос повторився, цього разу голосніше:

— Ти повинен пам’ятати...

Артем відчув, як його серце стискається. Голос був знайомим, але він не міг згадати, кому він належав.

— Хто ти? — запитав він, дивлячись у порожнечу.

Раптом кімната почала змінюватися. Стіни потьмяніли, і перед ними з’явилися образи з минулого. Артем побачив себе маленьким хлопчиком, який сидить біля рояля. Поруч із ним стояла жінка, яка ніжно посміхалася.

— Це моя бабуся, — прошепотів він, відчуваючи, як його очі наповнюються сльозами.

— Вона навчила мене грати, — додав він, дивлячись на сцену, яка розгорталася перед ним.

Голос бабусі лунав чіткіше:

— Артеме, пам’ятай, музика — це більше, ніж просто звуки. Це історія, яка живе в серці. І коли ти знайдеш ту, хто зрозуміє твою мелодію, ти зрозумієш себе.

Софія підійшла ближче до Артема, торкнувшись його плеча.

— Це про нас, — сказала вона.

— Вона завжди знала, що це станеться, — відповів він, його голос був тихим.

***

Коли образи зникли, Артем відчув, як щось змінюється всередині нього. Він більше не відчував тягаря сумнівів і страхів. Його серце було сповнене ясності.

— Я завжди боявся, що не зможу бути достатньо хорошим, — сказав він, дивлячись на Софію. — Але тепер я розумію, що наша сила — у тому, що ми разом.

Софія усміхнулася, і в її очах блищали сльози.

— Ти ніколи не був один, Артеме.

Вони обійнялися, і в цей момент відчули, що їхні серця б’ються в унісон.

***

Коли вони залишали будинок, Софія озирнулася назад.

— Голос із минулого привів нас сюди, — сказала вона. — Але тепер ми можемо рухатися вперед.

— І ця мелодія більше ніколи не зникне, — додав Артем, тримаючи її за руку.

Вони знали, що їхній шлях ще не завершено, але тепер вони були готові зустріти будь-які випробування разом.