Читати книгу - "Інший дім"

Кілька хвилин вони гризлися щодо гри «Бурих ведмедів», далі перейшли на особисті розбори: хто до кого і з якою інтонацією говорить, аж доки не з’яви­лася класна.

— Павлино! — вона витріщила очі, як Тарас. — У вас удома щось сталося?

— Ні, — затнулася я. — Тобто все окей.

— Батько пив? Бився? Так, Павлино?

— Це чому ви таке запитуєте? — я ошелешено витріщилась на неї. — Наш батько не п’є і не б’ється!

— То ж є якась причина... — вчителька махнула рукою, щоб усі сіли, — для, так би мовити, такого... — вона окреслила пальцем у повітрі мій синець.

— Так, є причина, звісно.

— То яка?

— Мене угрів м’яч, — нарешті прийшло мені в голову. — На тренуваннях.

— Це коли? — здавалося, класна навіть трохи засмутилася, що пояснення виявилося таким простим. —Хіба бувають тренування на вихідних?

— Артем грає, коли захоче, — відповіла я, тішачись зі своєї вигадки, бо в ту хвилину вона мені здавалася геніальною. Я бачила, як Юлька дивилася на мене із захопленням.

— То це Артем тебе вдарив м’ячем? — вчителька шукала якоїсь каверзи.

— Та ні, кажу ж, ми грали... цебто Артем тренувався.

— Ти граєш з Арчі? — Юлька ще більше вишкірилася. — Де? Коли? Ми теж би прийшли, га, Тарасе?

— Прийшли б...

— Все, годі, — пробурмотіла класна. — Зчинили тут балаган. Розгорнули підручники й повторюємо матеріал. На чому ми зупинилися?

— На еміграції, — кинув Тарас.

Я боялася, що класна знову розпочне розмову про мою маму, натомість вона викликала Тараса підбити підсумки минулого уроку. Добре, що вона швидко перескочила з мого синця на інше... Стало зрозуміло, що наші проблеми таки мало її обходять.

Я сиділа нишком і думала про Макса. Ніяк не могла примиритися з тим, що мама хотіла назвати нашого ще не народженого братика цим ім’ям. А проте —це ж була моя мама і мій братик. Наша мама і наш братик, тобто. Що мені робити?

«Макс. Максим. Максимко. Макся. Максюта. Максик. Мася...» — писала я на аркуші й потому замальовувала дуже щільно, щоб ніхто не помітив.

Сяк-так я пережила той день у школі. На радість, він був короткий. Нас відпустили з останніх двох уроків, бо хімічка пішла у декрет, а на заміну їй поки ­нікого не знайшли.

Вислухавши від Юльки слова захоплення моїм синцем — ні, ці фанати часом здатні на божевільні думки, — я пішла додому. Центральною вулицею, а не протоптаною стежиною між будинками. Після того випадку дворами йти мені було лячно.

Я крокувала повільно, роздивлялася людей, розквітлі дерева, вивіски на кіосках... Сонце лоскотало повіки, час до часу над кульбабами пролітали метелики. Щойно я підійшла до ятки, щоб купити сік, моє серце загупало, горло стиснуло. Неподалік майнули три смужки на шапці: червона, жовта і зелена.

То був Макс!

МАКС!

Я боялася, що він зараз зникне, і я більше його не побачу. Мені хотілося гукнути його, вибігти йому назустріч.

МАКС!

Я вже готова була зробити крок уперед, аж глянула на своє віддзеркалення у вікні кіоска й зупинилася. Звідти на мене дивилася якась медуза: волосся стирчить на всі боки, між оком і носом синець, щоки розпашілі...

МАКС!

«Та Макс тебе вже бачив такою!» — сказала я собі й надумала ступити вперед.

«Але тоді він був рятівником, а зараз ти порятунку не потребуєш», — відповів мені якийсь голос усере­дині.

Я оглянула свій одяг: чому я знову така? Хотіла вранці вбрати щось із того нового, що мені надіслала мама, але потім... забула... так, забула. Що за день?

Я оглянула свої кросівки. Шнурки на них були брудні й нагадували колір татової футболки. Згадала про неї і мені стало геть не по собі. Макс тим часом зникав у натовпі.

«Максе!» — дзенькнуло мені в голові, але я не спромоглася відкрити рота. Макс йшов просто до кіоску, де стояла я.

Невже він мене помітив?

МАКС?

«Тільки не зараз! Не тепер! Я можу бути іншою! Чепурною, як Юлька чи... Ой, зараз я не дуже...» — я ступила два кроки вперед і присіла за яткою.

«Якщо він мене побачив, якщо він йде до мене, то буде ганьба...»

Макс зупинився. До магазина під’їхала автівка, він ускочив у неї.

«Макссссе», — жалібно проскиглив у голові голосок.

Майнули смужки його шапки: червона, жовта, зелена.

«Максе! Максе! — я дивилася на свої кросівки. — Максе...»

Всередині росло невдоволення й розчарування. «Дурепа! Я ж так хотіла його побачити!.. Дурепа, ну!..» Я не підіймала голови, забула про сік і забула, чого я вирішила йти цією дорогою. Вибравшись зі схованки, сіла на лавочці перед магазином. І наткнулася очима просто на Аліну.

Ще цього бракувало! Перехопивши мій похмурий погляд, вона завагалася, її очі забігали. Я продовжувала мовчати. Вона — пасія мого брата. Пасія, про яку він відмовився зі мною говорити. Проте Аліна швидко гупнулася просто біля мене.

— Я чула про м’яча, — сказала вона, киваючи на мій синець. — Пацани пішли до Арчика, його сьогодні не було. Жека знає про ту запару. Арчик йому дзвонив, — випалила.

— Ясно, — я прикусила губу, і мені захотілося плакати. Глибоко вдихнувши, подивилася на Аліну. — Тепер усі знатимуть, що я набрехала, га?

— Ні. Ти ж знаєш команду «Бурих». Ні — зайвим балачкам.

— А як же Федот? — мій голос, що був рівний, холодним і стриманим, почав м’якшати.

— Що Федот?

— Він не любить Артема. Через теб...

— Ага, — Аліна кивнула, — говори, чого ж? Через мене, так. Не в тому річ. Я з ним поговорила. Він нормально те сприйняв.

— Що ти його не любиш? Ти любиш Атрема? — якось наївно кинула я.

— Що ти, ну що за «любиш»?! — Аліна зібрала руками волосся й стала швидко перебирати пальцями. — Я сказала, що Артем мені подобається. Так. І Федот мені теж подобається. От тільки Артем трохи більше, а Федот має це зрозуміти. От і все. Яка ж тут любов?!

— ...не любов?

— Що ти, що ти... любов, — повторила вона. — Я не знаю, це можна назвати як завгодно, хіба ні? Але мені Артем дуже подобається, дуже, так, — вона знову закинула волосся, але вже на інший бік. Імовірно, переживала. — Та це не любов... Яка ж любов?! А чого ти тут сидиш, Полько?

— Думаю...

— Про що?

— Скажи, — швидко заговорила я. — А ти б підійшла до хлопця першою? Ще й у такому