Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Інший дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Інший дім"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Інший дім" автора Оксана Лущевська. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 24
Перейти на сторінку:
телеку?

— По телеку — телик.

— А про кінець...

— Полю, дурниці! Там щось про Галапагоські острови. А то, Поль, не кінець...

— То про кінець нічого?

— Ні! Про острови... що вони, мовляв, в Тихому океані, що до них колись плавав Чарльз Дарвін, — усміхнувся я, намагаючись розвіяти її страхи. — Він там проводив спостереження.

— На них?

— А ти не знала?

— Знала, — відрізала Поля. — Я лягаю спати, — вона заскочила в ліжко й накрилася з головою. — Я зморилася. Спати! — за хвильку вона визирнула з-під ковдри. — То про кінець нічого не казали?

— Добраніч, Полю, — проігнорував я її запитання вкотре, потім поглянув на годинник — перша ночі.

Мені не спалося. Полі теж. Вона вертілася. Мені хотілося з нею поговорити про те, що нам сказала мама, але я не наважувався розпочати розмову. Я слухав звуки телевізора, які долітали до нас. Потім батько його вимкнув і почовгав спочатку до ванни, а потім до своєї кімнати.

Я заплющив повіки. Перед очима миготіли слайди. Так швидко, що не можна було упіймати їхній рух. Я бачив двір, з якого мене забрали в міліцію, бачив краєвиди Піттсбурга з листівок і фото, які надсилала нам мама, бачив Аліну в її кофтині з блискітками...

Я знову поглянув на годинник — невдовзі п’ята. Невже я таки спав? Невдовзі п’ята...

Невдовзі п’ята?

«І що, — казав я собі, — ти віриш у ці дурниці?» «Ні, — відповідав відразу ж, — я в таке не вірю. Це науково не підтверджено. Це нічим не обґрунтовано».

Та, попри все, мені щось лоскотало всередині, ніби мурахи бігали. Ні, — говорив я собі знову і знову, — це все дурниці...

Поля завовтузилася у своєму ліжку. Повернулася на бік тихо-тихо. Потім легенько вислизнула з-під ковдри.

— Артеме, ти спиш? — прошепотіла вона. Надіялася, що я не відповім. І я не відповів.

— Спиш? — Поля навшпиньки підкралася до мене.

Не знаю чому, але я все ж вдав, що сплю. Вона відкрила ноутбук. Повернула його, щоб світло екрана не падало на мене. Хоча надворі вже було видно: перші сонячні промені от-от віллються до нашої кімнати.

Поля дуже повільно стала натискати на клавіші. За хвильку їй таки довелося заговорити до мене. Звук скайпу так чи так мене б розбудив.

— Це мама, — так само навшпиньки підійшла вона до мене й зашепотіла в обличчя, — ти спиш?

— Ні.

— А чого мовчав?

— Не знаю.

— Це мама. Я переживала. Вона була в скайпі. Я написала, що я не сплю.

— Відповідай.

Поля додала гучності. Мамине обличчя, сонне чи втомлене, з’явилося на екрані.

— А чому ви не спите, пташки? — лагідно сказала вона.

— У вас нічого не відбувається? — запитала Поля.

— Я дивлюся кіно, а Ед розбирає фотки зі святкового обіду. Казав, що дещо вам скине. Ще нема? Перевірте, пташки. Може, вже...

— Немає, — мотнула головою Поля.

— А, то ще, мабуть, не розібрав, — позіхнула мама.

— То нічого не відбувається?

Мама поклала голову на долоні. Ліктями сперлася на стіл. Як колись удома. І подивилася так пильно, прямісінько в серце.

— Полечко, зараз у вас десять хвилин на шосту, у нас — на одинадцяту. Якби щось мало трапитися, то вже трапилося б, чи не так?

— Так.

— Полю, ми тобі всі казали, що то дурниці, — вона прошепотіла просто в камеру так, наче сиділа біля Полі на ліжку. Мені самому чомусь закрутило в носі. Дуже хотілося, щоб мама так — раз! — і сіла по цей бік комп’ютера. Не по той, як було насправді...

— Ви б іще поспали, — сказала мама. — Скоро ж у школу. Година ще є. То вас добудитися не можна, то ви не спите...

— Та ми вже... — зітхнула Поля. — Я переживала.

— Я їй казав, — докинув я.

— Ай, Тьомо, ти знаєш Полю, — кивнула мама. — Вона у нас як віслючок. Доки сама не переконається... Га, Полю?

— Так, — наче трохи засоромилася сестра. — Так.

— Та купіть вже ви нарешті камеру!

— Добре, — я підморгнув Полі, щоб хоч якось підбадьорити її.

Натомість вона не усміхнулася. Відгорнула штору. Подивилася в дзеркало. Синець все ще не зійшов із вилиці.

— У тебе ніч? — сказала вона. — У нас ранок. У твоєму домі темно. У нас вже світло... Пам’ятаєш: «Чи місяць над Києвом сяє так само чудово, як сяє над Римом...»?

— «А може, й ясніше стократ...», — підтримала мама. — Привезіть із собою книжку, ти її знайшла?

— Так, привеземо. Знайшла. Добраніч, мамо, — зро­нила Поля.

Мама притисла пальці до губ і потім до екрана комп’ютера. Якби я був малим, то зробив би те саме. Але не хотів піддаватися емоціям...

Ед не стояв біля неї. І вона була звичною — нашою мамою. Не такою голосною, не усміхненою по самі вуха. Нашою! Вона ще раз притисла пальці до губ.

— Добраніч. Чи доброго ранку!

Поля повторила за нею.

«Добраніч, мам...» — сказав я подумки.

Кінця світу не відбулося. Звісно: ну хто таке міг вигадати? Але, здається, за цих кілька днів з нашою родиною відбулося щось набагато важливіше...

Поля

Дорогою до школи я схаменулася: треба вигадати щось про синець. Не казати ж усім правди? Засміють...

Артем до школи не пішов. Батько сказав, що вони мусять зайти до міліції для заповнення ще ­якихось-там довідок. А я дуже хотіла дзенькнути брату й перепитати, яка відмазка прозвучить найкраще.

Їх я вигадала кілька: 1) вдарилася об шафку, 2) на мене випадково бухнулася полиця із книжками, 3) боролася із сусідськими дітьми... Утім, коли я увійшла в клас, і на мені зупинилися два десятки поглядів, стало зрозуміло, що всі ті вигадки — нісенітниці. Хіба мені хтось повірить?

— Ти ба... — вирячив очі Тарас, — хто тебе так?

— О, вау! — вереснула Юлька, віднедавна закохана в Артема. Вона його фанатка. — Яка ти! Сподіваюся, з Арчі все окей? На вас що, наїхали фанати?

— Наїхали? — перепитав Тарас. Всі інші спостерігали цю сцену мовчки. — Чого це?

— Арчі ж програв. «Бурі ведмеді» продули, що, не знаєш?

— Знаю, але він круто грав. Я все одно за Арчі!

— А я що сказала, що я проти нього? — Юлька запалювалася, наче іскра. — Я, на відміну від тебе, не тільки вболіваю, я ще й переживаю...

Тепер уже ніхто не дивився на мене і мій синець, бо всі стежили за незрозумілою суперечкою

1 ... 16 17 18 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інший дім"